<< Главная страница

Олена ТелIга (1907 - 1942)


В ïï елегантно-карбованих вiршах, небезпiдставно названих критикою "приватними листами свiтовi", вимальовується яскравий образ вольовоï людини, вiдданоï iдеям нацiонального вiдродження Украïни, життєлюба, морального максималiста, апологета загальнолюдських цiнностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореноï поетеси-антифашистки, розстрiляноï нiмецькими окупантами в Києвi у Бабиному Яру 21 лютого (за iншими джерелами
- 13 лютого) 1942p. Може, тодi й збулося ïï кассандрiвське передбачення:
Я палко мрiю до самого рання, Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар: Гарячу смерть, не зимне умирання. Свiтогляд О. Телiги формувався поступово. То була справдi довга "одiссея", що починалася в Петербурзi. Саме тут, у сiм'ï iнженера-гiдротехнiка професора I. Шовгенева i народилася Олена 21 липня 1907p. Потужнi хвилi визвольних змагань, що охопили Украïну пiсля Лютневоï революцiï 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка мiнiстра УНР Олена навчалася у гiмназiï Дучинськоï. Пiд час бiльшовицького наступу на початку 1919p. Центральна Рада змушена була залишити Киïв. Разом з нею виïхав й I. Шовгенiв. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Украïнськоï господарськоï академiï (з 1924p. - alma mater украïнськоï емiграцiï). У тi часи вiдбувся рiзкий злам у психiцi майбутньоï поетеси, зумовлений пережитим у Києвi та побаченим у Чехiï. Усвiдомивши себе украïнкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на iсторико-фiлологiчний факультет Украïнського педагогiчного iнституту iм. М. Драгоманова у Празi. Вона близько сходиться з Наталею Лiвицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добiрками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та iншими талановитими письменниками "празькоï школи". Одружившись iз М. Телiгою, вона переïздить до Варшави до хвороï матерi; не пориває своïх зв'язкiв iз украïнськими "пражанами", яких у 30-тi роки ще називали "вiсникiвською квадригою". У лiрицi поетеси панує вiчний бунт, протест проти безбарвноï "нудоти життя", ïï погляд знаходить "у тьмi глибокiй Блискавок фанатичнi очi, А не мiсяця мрiйний спокiй". Власне, йдеться про неоромантизм, що об'єднує "вiсникiвську квадригу", проявляючись у доробку кожного поета своïми неповторними гранями: коли для Юрiя Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще бiльше для О. Телiги - рiдна стихiя, поривання "кресати вогонь iз кремнiв", прийняти бiй "спокiйно i суворо". Героïзм як найвища чеснота, як взiрець людськоï гiдностi,
- то визначальний орiєнтир ïï життя i творчостi, тiсно пов'язаних iз боротьбою за нацiональне визволення рiдного народу. Звiдси по-чоловiчому твердi iнтонацiï програмового вiрша "Поворот": Заметемо вогнем любови межi. Перейдемо убрiд бурхливi води, Щоб взяти повно все, що нам належить, I злитись знову iз своïм народом. Непохитна цiлеспрямованiсть до виборення незалежноï Украïни притаманна й iншим ïï поезiям ("Вiдповiдь", "Племiнний день", "Безсмертне", "Засудженим"). Лiрика вiд цього не стає "монохромною", вона переповнена жагою iскристого життя, що "не чiпає лише раба": П'яним сонцем тiло налилося, Тане й гнеться в ньому, як свiча, - I тремтить схвильоване колосся, Прихилившись до мого плеча. О. Телiга розвивала кращi традицiï украïнськоï лiтератури, передовсiм Лесi Украïнки, що не раз зазначала емiгрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмiв вона нiколи не втрачала жiночих iнтонацiй. Так, вiрш "Вечiрня пiсня" - це поезiя думки, яка виповнює строфи, вiдбиваючи гострi суперечностi людськоï душi: лiрична героïня прощається зi своïм коханим, якого вона має зiбрати в похiд, "коли простори прорiже перша сурма". Рядок "Я плакать буду пiзнiш!" поступово розгортається у парадоксальному образi: Тобi ж подарую зброю: Цiлунок гострий, як нiж. Щоб мав ти в залiзнiм свистi Для крику i для мовчань - Уста рiшучi, як вистрiл, Твердi, як лезо меча. На думку В. Державина, цей вiрш свiдчив "про безмежнi сили, якi велика поетка таïла в собi i якi вона саможертовно зофiрувала, разом з життям, своïй нацiï". Роль жiнки у суспiльствi, в життi нацiï - одна з головних тем лiрики О. Телiги. Це не квола iстота, не рабиня ("Я руки, що била, не пробачу..."), це дружина й помiчник чоловiка-воïна, це новий тип особистостi - вольовоï, цiлiсноï, внутрiшньо дисциплiнованоï натури, невтоленного життєлюба ("Пий же бризки, свiжi та iскристi, Безiменних радiсних джерел!"), який свiдомо йде назустрiч небезпекам в iм'я високих iдеалiв:
Коли ж зiйду на каменистий верх Крiзь темнi води й полум'янi межi - Нехай життя хитнеться й вiдпливе, Мов корабель у загравi пожежi. Цей тип досить характерний для емiгрантськоï лiрики (Є. Маланюк, Олена Телiга, О. Ольжич), вiн постав з особливостей нацiонального духу украïнськоï емiграцiï, зосiбна молодi, яка почала активно готуватися до вiдновлення iсторичноï справедливостi у рiдному краï, охопленому хвилями бiльшовицьких репресiй, розчленованому сусiднiми краïнами. Це прискорило об'єднання розпорошених нацiональних угруповань в ОУН (1929). Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою розкiшшю. Водночас поети-емiгранти, прихильники високоï духовностi, не дозволяли собi перетворювати мистецтво на агiтку. Про це, зокрема, писала О. Телiга у статтi "Прапори духа", пафос якоï спрямовувався проти зловживання плакатнiстю та "сiрим позитивiзмом", що не мають нiчого спiльного з лiрикою. Головна мета, що ïï ставила поетеса у запальних публiцистичних виступах, як i в лiрицi,
- будити нацiональну свiдомiсть. Найвиразнiше ця теза пролунала у статтi "Партачi життя". Розкол ОУН, що стався 1940p. внаслiдок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки пiд час свiтовоï вiйни, послабив органiзовану боротьбу украïнського народу проти нiмецьких окупантiв. Це вiдчула на собi й О. Телiга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон мiж Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава). Але Львiв зустрiв ïх неприязно. Невдовзi поетеса разом з групою О. Ольжича переïздить до Рiвного, а 22 жовтня - вона вже в омрiяному, напiвзруйнованому Києвi, де мельникiвцi, незважаючи на небезпеку, заснували Украïнську нацiональну раду. О. Телiга як член референтури культурноï комiсiï створила "Спiлку письменникiв", переважно з початкiвцiв. Водночас вона перебирає редагування додатку "Лiтература i мистецтво" при газетi "Украïнське слово" i готує його пiд свiжою, бойовою назвою "Лiтаври". Тут друкувалися талановитi твори украïнських поетiв та прозаïкiв як знищених сталiнiзмом, так i емiгрантiв. Сiючи зерна нацiональноï самосвiдомостi в окупованому Києвi, О. Телiга не опублiкувала жодного панегiрика гiтлерiвцям, з презирством ставилася до одописцiв: "Це, мабуть, тi ж самi писаки, що й Сталiновi так щедрували". Певна рiч, це не могло не викликати пiдозри фашистiв, якi пiсля невдалих спроб приборкання "Лiтаврiв" на початку 1942p. ïх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телiгу виïхати з мiста, але вона категорично вiдмовлялася: "Я з Києва вдруге не поïду". Знаючи про масовi арешти украïнцiв 7 лютого i про те, що гестапо влаштувало засiдку в примiщеннi Спiлки письменникiв на Трьохсвятительськiй вулицi, вона 9 лютого пiшла на чергове зiбрання, де й була заарештована. За своï 35 рокiв поетеса не встигла видати жодноï власноï книжки, всi вони вийшли посмертно ("Душа на сторожi", 1946; "Прапори духа", 1947; "На чужинi", 1947; збiрник "Олена Телiга", 1977); бiльша частина ïï вiршiв загубилася.

Ю. Ковалiв Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.


Олена ТелIга (1907 - 1942)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация