<< Главная страница

Тичина Павло Григорович


(1891-1967) поет, громадський та державний дiяч Народився 27(15) сiчня 1891 р. у селi Пiски Козелецького повiту Чернiгiвськоï губернiï (тепер Бобровицького району Чернiгiвськоï областi). Походить зi старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сiльським дяком - вчителем "школи грамоти". Змалку виявив хист до музики, малювання i вiршування. В 1900-1907 рр. навчався в Чернiгiвському духовному училищi (бурсi), в 1907-1913 - в Чернiгiвськiй духовнiй семiнарiï. Згодом, навчаючись у Киïвському комерцiйному iнститутi, працював у газетi "Рада". На цей час припало його ознайомлення з новiтнiм украïнським мистецтвом, особисте знайомство з найвiдомiшими його представниками. В 1913-1914 рр. - у редакцiï лiберального украïномовного журналу "Свiтло", а пiсля його закриття - в Чернiгiвському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. - помiчник хормейстера в украïнському театрi М.К.Садовського. 1920 року подорожував iз капелою К.Стеценка "Думка" Правобережною Украïною вiд Києва до Одеси. Того ж року органiзував хор (з 1921 р. - Капела-студiя iменi М.Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рiк - спiвредактор журналу "Червоний шлях" (Харкiв). Входить до заснованоï 1923 р. Спiлки пролетарських письменникiв Украïни "Гарт". 1926 року взяв активну участь у створеннi ВАПЛIТЕ (Вiльноï Академiï пролетарськоï лiтератури) з М.Г.Хвильовим на чолi, куди увiйшли й колишнi члени "Гарту". З 1929 р. - дiйсний член Академiï наук Украïнськоï РСР, у 1936-1939 рр. i в 1940-1943 рр. очолює Iнститут лiтератури АН УРСР. З 1947 р. - член-кореспондент Болгарськоï АН, доктор фiлологiï. 1943-1948 рр. - мiнiстр освiти УРСР. З 1953 по 1959 рiк - голова Верховноï Ради УРСР, заступник голови Ради Нацiональностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комiтетiв, президiй, кавалер орденiв i медалей. Лауреат Державноï премiï СРСР (1941), Державноï премiï УРСР iменi Т.Г.Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соцiалiстичноï Працi. Помер 16 вересня 1967 року в Києвi. Багаторiчна експлуатацiя iменi й авторитету митця тоталiтарною системою стала причиною його глибокого внутрiшнього конфлiкту iз самим собою, призвела до падiння його реноме як поета в очах спiввiтчизникiв i свiтовоï громадськостi. У сучасникiв виявилося неоднозначне ставлення до його творчостi, небажання вникати в ïï прихованi пiдтексти i мотиви. П.Г.Тичина гостро вiдчував трагiзм свого становища в ролi гвинтика тоталiтарноï iдеологiчноï машини (що засвiдчено, зокрема, його власними оцiнками, аналiзом його творчостi, характером стосункiв з iншим видатним украïнським поетом - Євгеном Маланюком). П.Г.Тичина починав як поет у 1906 -1910 рр. з наïвного наслiдування народних пiсень та творiв Т.Г.Шевченка. Першi друкованi твори молодого поета з Їявилися 1912 р. Подiєю величезноï ваги в новочаснiй украïнськiй лiтературi став вихiд у свiт першоï збiрки вiршiв "Сонячнi кларнети" (1918), пройнятоï сонячною вiрою в життя, людину, в рiдний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-лiтнього поета поруч iз першорядними митцями новочасного украïнського вiдродження. За визначенням Г.Грабовича (США), рання символiстська система Тичини побудована на злиттi традицiйного, народного й неповторного, iндивiдуального, на коливаннi мiж реальнiстю i мрiєю, естетичному сприйняттi космосу й резонуючого "я"... В основi шукань митця, на думку дослiдникiв, - давнiй фiлософсько-культурологiчний код: людське "я" i Бог, Всесвiт. Тичина рано утвердився в думцi про поезiю як синтетичний вид мистецтва. На практицi це обернулося перенесенням у площину поезiï засобiв сумiжних мистецтв: у "Сонячних кларнетах" звук подається "забарвленим", колiр - "озвученим", зоровi образи чергуються зi слуховими. У вiршах цього перiоду можна знайти перегуки з Рабiндранатом Тагором, Волтом Вiтменом, Емiлем Верхарном, однак при цьому вони, цi вiршi, лишаються самобутнiми i самодостатнiми. Великий вплив на П.Г.Тичину справили М.М.Коцюбинський (вони часто зустрiчалися i спiлкувалися в останнiй перiод життя Коцюбинського у Чернiговi), О.М.Пєшков (Максим Горький). За трагiчною напруженiстю, емоцiйнiстю й фiлософiчнiстю творчiсть П.Г.Тичини зiставляють з творчiстю реформатора англiйськоï поетичноï мови Томаса С.Елiота, лауреата Нобелiвськоï премiï (1948 р.). Серед композиторiв i художникiв йому були духовно близькими Лiст, Берлiоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльонiс та Мартирос Сар Їян. Протягом життя П.Г.Тичини iснував постiйний i надзвичайний тиск на нього, на його творчу активнiсть. Iмпресiонiзм i особливий композицiйний характер його творiв, починаючи зi збiрок "Плуг" (1920) i "Вiтер з Украïни" (1924), дедалi бiльше пом Їякшується i замiнюється спершу риторичними, а далi й абстрактними формулюваннями. Переломною в творчостi поета вважається збiрка "Чернiгiв" (1931 р.), яка означила його перехiд в число "офiцiозних" авторiв. Однак творчiсть П.Г.Тичини й пiсля цього не вписується в прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталiтаризмом на цьому не припиняється. Це засвiдчують окремi поетичнi, лiтературознавчi, публiцистичнi твори пiзнiшого часу: "Григорiй Сковорода" (1939), "Похорон друга" (1942), "Творча сила народу", "Геть бруднi руки вiд Украïни" (1943) та деякi iншi. Незважаючи на згубний для творця вплив тоталiтарноï системи, П.Г.Тичина в галузi поезiï, прози, публiцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним iз найосвiченiших радянських письменникiв, чия ерудицiя охоплювала сумiжнi з лiтературою види мистецтва
- музику i живопис. За життя вiн встиг звiдати не тiльки розчарування, а й щиру дружбу, любов (у цьму виявилася його перевага над бездушною системою, заложником якоï був). Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищi в Києвi.


Тичина Павло Григорович


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация