ПАВЛО ТИЧИНА


(1891-1967) Павло Тичина народився в селi Пiски на Чернiгiвщинi 23 сiчня 1891 р. (традицiйна дата 27 сiчня є датою хрещення, так записано в знайденiй у Киïвському мiському архiвi в справах Комерцiйного iнституту виписцi з церковноï книги), був сьомою дитиною сiльського дяка Григорiя. Те, що батько був дяком, означало не тiльки серйозне релiгiйне виховання в родинi, але й - насамперед! - виховання музичне. Адже, поза справами церковними й громадськими, Григорiй Тичина знаходив себе в музикуваннi. Мати та усi дiти також мали хист до пiснi. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) - i природженим малярем. У 1.90.1 -1907 pp. вiн навчався в Чернiгiвському духовному училищi, потiм у 1907
-1913 pp. - в семiнарiï. У 1913р. Тичина вступив до Киïвського комерцiйного iнституту, працював облiковцем Чернiгiвського губернського земства, пiдробляв помiчником хормейстера в театрi М.Садовського, завiдувачем вiддiлу хронiки газети "Нова рада", редактором журналу "Свiтло". З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах "Лiтературно-науковий вiсник", "Рiдний край", "Украïнська хата", "Основа" та iн. Протягом 1913
- 1914 pp. вiн публiкує оповiдання "Вавилонський полон", "Богословiє".
Восени 1916р. повертається до Києва, працює помiчником хормейстера в театрi М. Садовського, знайомиться з Л. Курба-сем, композитором К. Стеценком, пiд впливом "Лiсовоï пiснi" Лесi Украïнки починає писати драматичну поему "Дзвiнко блакитне". У 1918р. Тичина став членом редколегiï газети "Рада", вийшла перша книжка його вiршiв "Сонячнi кларнети", яка була зустрiнута критикою з ентузiазмом. У 1920 р. виходять збiрки П. Тичини - "Замiсть сонетiв i октав", "Плуг". У 1923р. вiн переïздить до Харкова, стає членом редколегiï щойно органiзованого мiсячника "для широких кiл iнтелiгенцiï" - "Червоний шлях", бере активну участь у громадсько-культурному життi (працює в щойно заснованiй тодi Украïнськiй асоцiацiï сходознавства). У 1924р. виходить його збiрка "Вiтер з Украïни". У добу тоталiтаризму щирий революцiйно-патрiотичний пафос у творчостi багатьох митцiв заступає складна сумiш напiв-щиростi й напiввимушеностi, настороженостi й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимовi), У творчостi Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоïстiсть призвела до особливо жорстоких психологiчних зламiв i криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагiчна^в украïнськiй лiтературi, "Феномен Тичини
- феномен доби. Його доля свiдчитиме про наш час не менше за страшнi розповiдi iсторикiв: поет жив у час, що заправив генiя на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Вiн обрiзав усякi живi контакти, замiнивши ïх цiлком офiцiйною iнформацiєю. В цих умовах поет мiг тiльки конати, а не рости. Свiжого повiтря до нього надходило все менше i менше, аж поки поет у Тичинi не задушився од нестачi кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити i мусив, уже як чиновник, виконувати поетичнi функцiï.... У страшну добу сталiнських репресiй одних письменникiв розстрiляли, других - зiслали в концтабори, третiх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою - одна з найновiших i найефективнiших форм боротьби з мистецтвом". Мiсiя громадянськоï поезiï в практичнiй естетицi сталiнiзму, на жаль, у значнiй мiрi сприйнятiй i П. Тичиною, зводилась до трьох понять
- "оспiвувати", "закликати" i "боротись". У цьому ключi було витримано чи не бiльшiсть вiршiв у передвоєнних збiрках поета - "Чернiгiв" (1931), "Партiя веде" (1934), "Чуття єдиноï родини" (1938), "Сталь i нiжнiсть" (1941). Написанi на пiдтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зi своïм часом. У роки Великоï Вiтчизняноï вiйни П. Тичина пiд час евакуацiï перебував в Уфi. Одним з найвизначних творiв поета цього перiоду була поема "Похорон друга" (1942). Численнi збiрки поета виходили й у повоєннi роки ("I рости, i дiяти", "Ми - свiдомiсть людства", "Комунiзму далi виднi"), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попереднi. Серед поем П. Тичини найфундаментальнiшою можна вважати симфонiю "Сковорода", видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Першi роздiли ïï опублiкованi 1923р. в журналi "Шляхи мистецтва", потiм робота над поемою продовжувалась
у 1923-1934 i 1939 -1940 pp., а збирання матерiалiв тривало до 50-х рокiв). Така надмiрна увага до постатi Сковороди - не випадкова, адже Григорiй Сковорода - духовний батько Тичини перiоду "Сонячних кларнетiв". Iз мандрiвним фiлософом, який не промiняв пастушоï сопiлки на почесну роль "стовпа неотесаного", поет iдентифiкувався протягом чи не цiлого життя, але, на жаль, вже не мiг претендувати на епiтафiю: "Свiт ловив мене, та не впiймав". З 1929 р. поет є дiйсним членом Академiï наук Украïни. В галузi iсторiï лiтератури та критики залишив по собi значну есеïс-тичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й змiцнення iнтернацiональних взаємозв'язкiв украïнськоï лiтератури/Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вiрменську, не раз практично звертаючись до тюркських i грузинськоï мов, багато працював на теренi перекладацтва, збагативши украïнське письменство набутками iнших лiтератур.
Протягом 1943 -1948 pp. Тичина очолював Мiнiстерство освiти Украïни. ПоМер поет 16 вересня 1967 р. Ще з юностi властиве поетовi глибоке вiдчуття природи почало набувати своєрiдних космiчних вимiрiв - можливо, пiд впливом новiтнiх науково-фiлософських вiянь часу, що характерне для лiтератури модернiзму. Мальовничою, сповненою нiжноï й чуйноï душi постає у вiршах П. Тичини украïнська пр така рiдна, близька й водночас наче побачена з iншоï висоти. Першi твори Тичини дуже схвально були прийнятi критикою, зокрема збiрка "Сонячнi кларнети". "...Без сумнiву, поезiя Тичини породилася з духу музики, й у цьому вiдношеннi його творчiсть - виключне явище, яке не має собi прямих аналогiй нi у росiйськiй, нi у захiдноєвропейськiй лiтературi", - констатував О. Бiлець-кий. I справдi: його поезiя народилася з духу музики. Саме з духу - а не тiльки iз зовнiшньоï звуковоï форми. Багато поетiв iнструментували лiрику вишуканими асонансами, алiтерацiями, внутрiшнiм римуванням i до Тичини. Особливоï вправностi у цьому набули символiсти
- захiдноєвропейськi (П. Верлен, А. Рембо), росiйськi (А. Белий, В. Брюсов, О. Блок), украïнськi (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навiть проголосив поетичне гасло: "Найперше - музика у словi"! Та музичнiсть Тичинина - особливого типу. Музичнiсть для нього - не прикраса, а принцип свiтобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутнiсть божественного Абсолюту: "Навiк я взнав, що Ти не Гнiв,' - Лиш Сонячнi Кларнети". Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети - "не гучнi труби, якi сповiщатимуть живих I мертвих про Страшний Суд, а саме кларнети, iнструмент глибокий та нiжний, здатний вiдтворити будь-що - джаз, класику, естрадну музику чи поховальну вiдправу". Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетiв якнайкраще вiдбиває сутнiсть iндивiдуального стилю молодого Тичини. Ним поет пiдкреслював сонячно-музикальний характер своєï творчостi, вказував на синтез у нiй животворного сонячного тепла й свiтла з музичними ритмами всесвiту, що єднають людину з природою в найунiвер-сальнiшому ïï значеннi. Була не одна спроба вiднести раннi твори Тичини до певноï лiтературноï школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символiзму, iмпресiонiзму, навiть футуризму та iмажинiзму. Пiд впливом вiрша М. Вороного "Блакитна панна" з'явилася поезiя "Арфами, арфами...", I все ж є багато вiдмiнного мiж цими творами. У М. Вороного наявний зовнiшнiй опис Весни, яка "лине вся в прозорих шатах, у серпанках i блаватах"; вона нагадує "Блакитну панну". Тичина ж пройняв твiр весняною, урочистою, сонячною мелодiєю, знайшов вишуканий ритмiчний малюнок. Сучасний дослiдник Г. Клочек писав: "Арфами, арфами" - нiби рука музиканта двiчi плавно торкнулась струн, i вони обiзвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потiм вже у швидкому темпi: Золотими, голосними обiзвалися гаï Самодзвонними..." Усi чотири строфи цiєï поетичноï перлини наснаженi свiтлим оптимiстичним пафосом радостi зустрiчi з весною. Емоцiйнiсть настрою забезпечується самобутнiм ритмiчним ладом, вишуканiстю строфiчноï побудови, яскравою метафоричнiстю, "дзвоном" асонансiв i алïтерацiй, . Стану я, гляну я - Скрiзь поточки, як дзвiночки, жайворон як золотий. З переливами Йде весна Запашна, Квiтами-перлами Закосичена.
Ритмомелодична структура вiрша "Арфами, арфами..." легка й грацiйна, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво вiдчувається передчуття автором змiн у соцiальному життi. "I Бєлий, i Блок..." - вiрш зовсiм iншого настрою: сум'яття душi людини в пореволюцiйний час, проблема вибору, вiра у воскресiння украïнського народу, ,'..',;, : Шедевром iнтимноï лiрики П. Тичини постає твiр "Ви знаєте, як липа шелестить...", де важливу роль вiдiграє паралелiзм каротин природи i людських переживань. Загальна емоцiйна тональнiсть, iнтонацiя й прихована iдея цього вiрша близькi до твору О. Олеся "Чари ночi". Помiтне мiсце в творчостi Павла Тичини займає вiрш "Пам'ятi тридцяти", вперше опублiкований у газетi "Нова Рада" в березнi 1918р. i присвячений пам'ятi загиблих у бою з вiйськами Муравйова пiд Кругами киïвських студентiв, пiзнiше похованих на Аскольдовiй могилi: На кого завзявся Каïн ? Боже, покарай! - Понад все вони любили Свiй коханий край. Вмерли в Новiм Заповiтi З славою святих.-На Аскольдовiй могилi Поховали ïх. Прикро, але цей поетичний реквiєм пiсля 1918р. аж до нашого часу нiколи бiльше не друкувався. Вульгарно-соцiологiчна критика епохи тоталiтаризму зробила все, щоб збiднити творчiсть Тичини, щоб його, замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школi, перед школярськi наïвнi очi якiсь i справдi невдалi рядки поета. Сьогоднi, на щастя, поет повертається до читачiв неушкодженим, незнiвеченим, повертається до нас той, кому доступно було пiзнати божественну красу гармонiйностi свiту, вiдчути весь трагiзм епохи, зiткнення сил свiтлих, творчих i чорних, руйнiвних в ïх вiчнiм борiннi. ОСНОВНI; ТВОРИ: "Сонячнi кларнети", "Замiсть сонетiв i октав", "Плуг", "Вiтер з Украïни", "Похорон друга", "Сковорода". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Гальченко С Текстологiя поетичних творiв П.Тичини. ЇК-, 1990. 2. Новиченко Л. Поезiя i революцiя; Книга про Павла Тичину. ЇК., 1979. 3. Iсторiя украïнськоï лiтератури XX столiття. У 2 кн. Кн. I/За ред. В.Г. Дончика. ЇК., 1998. 4. Усе для школи. Украïнська лiтература: програмнi тексти, iлюстрацiï, пояснення, завдання, тести: 10 кл. ЇК-, Львiв, 2001. 5. Стуc В, Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). ЇК., 1993.
ПАВЛО ТИЧИНА