<< Главная страница

ПАВЛО ТИЧИНА


(1891 — 1967) Народився Павло Тичина 27 (за iншими свiдченнями 23) сiчня 1891р. в с. Пiсках, Чернiгiвськоï областi, в сiм'ï сiльського дяка (вiн же — учитель у "школi грамоти"). Вчився спочатку в земськiй школi, потiм у чернiгiвськiй бурсi (фактичною платою за це навчання були спiви малого Павла в монастирському хорi, — у хлопця виявились чудовi голос i слух), згодом — у мiсцевiй духовнiй семiнарiï. Пiзнiше вiн знайомиться з славним земляком-чернiгiвцем — М М Коцюбинським, вiдвiдує лiтературнi "суботи" в його домi, читає там своï, схвально зустрiнутi, вiршi, пiдтримує сердечнi стосунки з старшим письменником аж до його смертi. Друкуватися П Тичина почав у 1912р., перша збiрка вiршiв — "Сонячнi кларнети" — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р). Пiсля семiнарiï П. Тичина вчився в Киïвському комерцiйному iнститутi, одночасно працював на рiзних дрiбних посадах — в конторах та редакцiях газет i журналiв, в украïнському театрi М. Садовського (помiчником хормейстера). Жовтневу революцiю вiн зустрiв уже зрiлою людиною i вiдомим поетом молодшого поколiння. Знаменитi вiршi весни i лiта 1919р.
— "На майданi", "Як упав же вiн з коня..." та iн., — а потiм i вся збiрка "Плуг", принесли йому славу натхненного спiвця "краси нового дня". Вiн працює в журналi "Мистецтво", в державному видавництвi "Всевидат", завiдує лiтературною частиною в Киïвському театрi iм. Т. Г. Шевченка, полiткомiсаром якого був О. Довженко. В 1923р. П. Г. Тичина переïздить до Харкова, тодiшньоï столицi УРСР. Тут вiн працює в журналi "Червоний шлях", багато пише, вивчає вiрменську, починає оволодiвати грузинською i тюркськими мовами, стає дiячем заснованоï в украïнськiй столицi Асоцiацiï сходознавства. Формально позапартiйного тодi письменника, його обирають членом Харкiвськоï мiськради, трохи пiзнiше
— кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927р. вiн посилає М. Горькому на Капрi книжку своïх вiршiв i одержує вiд нього ласкавого листа, в якому автор "Матерi" писав, що знає украïнського поета дуже давно, ще з розповiдей М. Коцюбинського. Активна громадська i державна дiяльнiсть П. Тичини, набуває широкого розмаху в передвоєннi, а особливо — повоєннi роки. З 1938р. i до кiнця життя вiн — депутат Верховноï Ради УРСР, протягом двох скликань був ïï Головою, обирався депутатом Верховноï Ради СРСР кiлькох скликань. Академiк АН УРСР (з 1929р.), вiн у передвоєннi та в першi воєннi роки працює директором Iнституту лiтератури АН УРСР, а з 1943 по 1948р. — мiнiстром освiти Радянськоï Украïни. В часи Великоï Вiтчизняноï вiйни П. Тичина був прийнятий до членiв КПРС. Згодом вiн неодноразово обирався членом ЦК КП Украïни. Поет удостоєний звання Героя Соцiалiстичноï Працi, лауреата Державноï премiï СРСР та Державноï премiï УРСР iм. Т. Г. Шевченка. Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києвi.
Першi вiдомi нам вiршi Тичини (з тих, що збереглися) датованi 1906
— 1908 pp., i серед них, ще геть "невстояних" i в формi, i в змiстi, є така маленька перлина, як "Блакить мою душу овiяла". Першi публiкацiï його поезiй, як вже вiдзначалось, з'являються 1912р. в кiлькох тогочасних журналах ("Лiтературно-науковий вiстник", "Рiдний край", "Украïнська хата"). Наступного року в киïвських перiодичних виданнях публiкується кiлька його оповiдань ("На рiках вавiлонських", "Спокуса", "Богословiє"), якi засвiдчили, що дар прозаïка теж не обминув молодого Тичину, хоч i не був розвинутий пiзнiше.
Бiльшiсть вiршiв, що передували першiй збiрцi поета, побачили свiт лише в посмертному виданнi — складенiй "iз недрукованого та призабутого" книжцi "В серцi у моïм..." (1970). Для сучасного читача цей своєрiдний пролог до "Сонячних кларнетiв" цiкавий, зокрема, прямо заявленою соцiальною тематикою деяких вiршiв (злиднi села i власноï родини — в вiршах "Пiд моïм вiкном —", "Не знаю i сам я...", "Розкажи, розкажи менi, поле...", осуд iмперiалiстичноï вiйни — "З далекого походу...", заклики до суспiльноï активностi — "Молодий я, молодий...", "Як не горю, я не живу...", "Дух народiв горить...").
"Сонячнi кларнети" явили читачам поета з уже сформованою оригiнальною творчою iндивiдуальнiстю. Наступна книга його вiршiв — "Плуг" (1920). Одночасно з "Плугом" вийшов тоненькою книжечкою цикл вiршiв у прозi "Замiсть сонетiв i октав", який був написаний, можна гадати, в 1918 р.
Наступна збiрка поезiй П. Тичини — "Вiтер з Украïни" (1924). Пiсля невеликоï, багато в чому експериментальноï збiрки "Чернiгiв" (1931), де автор нерiдко зумисне оголював поетичне слово, звiльняв його вiд "традицiйноï" образностi та деяких iнших атрибутiв вiршованоï мови, 1934р. виходить нова книга його вiршiв — "Партiя веде", яка в пiдзаголовку називалася — "Пiснi, пеани, гiмни". Наступнi книги поета вийшли в передвоєннi роки: "Чуття єдиноï родини" (1938, Державна премiя СРСР 1941р.) та "Сталь i нiжнiсть" (1941). В роки Великоï Вiтчизняноï вiйни, живучи в м. Уфi (до 1943р. там перебували тодi Академiя наук УРСР та Спiлка письменникiв Украïни), П. Тичина працює з великою енергiєю, в нього виходять: книга публiцистики "Творча сила народу", 1943; видане одночасно трьома мовами — росiйською, башкирською й украïнською — дослiдження про класика башкирськоï лiтератури "Патрiотизм у творчостi Мажита Гафурi", 1942; збiрки вiршiв "Перемагать i жить", 1942; "День настане", 1943; поема "Похорон друга", 1943. Пiслявоєннi книги поета: "I рости, i дiяти" (1949), "Могутнiсть нам дана" (1953), "Ми — свiдомiсть людства" (1957), "Зростай, пречудовний свiте" (1960), "Комунiзму далi виднi" (1961), "Срiбноï ночi" (1964) та iн. У спадщинi поета — близько п'ятнадцяти поем. Найбiльшi з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми "Шабля Котовського" в рiзний час побачили свiт чотири великих роздiли, за якими все ще важко скласти уявлення про змiст цiлого твору. З драматичноï поеми "Шевченко i Чернишевський" читачам вiдома достатньо самостiйна за сюжетом перша частина з пiзнiше дописаною фiнальною сценою, що замiнила другу частину поеми, рукопис якоï загинув у часи вiйни. Нарештi, величезна за обсягом поема-симфонiя "Сковорода", над якою автор працював щонайменше двадцять рокiв, — твiр теж недописаний (виданий вiн був уже пiсля смертi автора).
Крiм оригiнальних поезiй, у спадщинi Тичини — численнi переклади (О. Пушкiн, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, "Давид Сасунський", О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелi, К. Донелайтiс, С. Нерiс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та iн.). Помiтне мiсце в цiй спадщинi посiдають також публiцистика, лiтературознавча есеïстика (книжки "Магiстралями життя", "В армiï великого стратега", посмертно виданi "З минулого — в майбутнє", "Читаю, думаю, нотую") i досить об'ємнi матерiали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981р. "З щоденникових записiв" та iн.).


ПАВЛО ТИЧИНА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация