Туптало Данило Савич


(Димитрiй Ростовський) 1651-1709 святий; письменник, церковний i культурний дiяч Святитель Димитрiй народився у груднi 1651 року в мiстечку Макаровi на Киïвщинi. Батьками його були сотник Сава Туптало, "честь i слава вiйська Запорозького", та благочестива Марiя. Обоє вони були людьми поважними i побожними. У благочестивому дусi виховували i своïх дiтей, з яких, окрiм сина Данила (таким було мирське iм Їя святителя), ще три доньки стали черницями. Через суворi козацькi буднi батько не мiг придiляти синовi належноï уваги, а тому доглядати й виховувати дiтей доводилося Марiï Михайлiвнi самотужки. Пiд впливом доброï i чуйноï материнськоï душi зростав Данило у страху Божому та благочестi. Згодом родина Тупталiв переïхала до Києва, а коли Данилу виповнилося одинадцять рокiв, його вiддали на навчання до Києво-Могилянськоï колегiï. Вроджений хист, стараннiсть, невтолиме прагнення знань невдовзi виокремили його з кола однолiткiв. У класах риторики вiн видiлявся талантом вiршування. Пiд орудою знаменитого проповiдника, полемiста й богослова Iоаникiя Галятовського Данило блискуче засвоïв тi прийоми та звороти мови, що пiзнiше нестимуть захоплення слухачам його проповiдей, надаватимуть переконливостi його аргументам, вражатимуть емоцiйнiстю та силою доказiв. Виявляючи схильнiсть до науки, Данило водночас вiдзначався i рев-нiстю до життя побожного. Бiльше того, це згодом переростало в нестримне бажання жити саме таким життям. У 1668 роцi Данило приймає чернецтво пiд iм Їям Димитрiя в Кирилiвському монастирi в Києвi з рук свого улюбленого вчителя iгумена Мелетiя Дзика, щирого украïнського патрiота, прибiчника гетьмана Петра Дорошенка та Киïвського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тупальського, якi боролися в той час за незалежнiсть Украïни. Через рiк, у березнi 1669 року, митрополит Йосиф Нелюбович-Тупальський рукопокладає ченця Димитрiя в iєродиякони. Прийнявши чернецтво й ставши духовною особою, Димитрiй вiдновлює своє навчання, перерване у 1665 -1669 роках з огляду на тодiшнi полiтичнi подiï (вiдомi в нашiй iсторiографiï часи Руïни). Тодi ж вiн розпочинає i свою лiтературну дiяльнiсть. У санi iєродиякона Димитрiй пробув у Кирилiвськiй обителi тривалий час. Двадцять третього травня 1675 року в Густинському монастирi, поблизу Прилук, митрополичий заступник Лазар Баранович, архiєпископ Чернiгiвський, висвятив iєродиякона Димитрiя на iєромонаха. Святому мужу виповнилося всього 24 роки, але вiн на той час був досить обiзнаним як у науках, так i у проповiдях слова Божого. Познайомившись iз ним ближче, переконавшись у глибинi й широтi його знань, архiєпископ запросив Димитрiя стати проповiдником при Чернiгiвськiй соборнiй церквi. За дорученням Лазаря Барановича святитель почав ïздити проповiдувати i в iншi церкви Чернiгiвськоï єпархiï, а згодом - i всiєï Украïни. На цей перiод його дiяльностi припадає i написання першого великого твору - про чудеса, що дiялися вiд чудотворного образу Божоï Матерi в Iллiнському монастирi Чернiгова. Ця книга спочатку мала назву "Чуда...", а опiсля друкувалася як "Руно орошенноє". З проповiдями Димитрiй об Їïздив не тiльки украïнськi землi, але й бiлоруськi. Вiдомо, що в 1677 роцi вiн тривалий час перебував у Слуцьку, звiдти виïжджав до iнших мiст. Мандрував по Волинi, жив у Вiльнi, в Свято-Духiвському монастирi. У сiчнi 1679 року повертається в Украïну, а в лютому, на бажання гетьмана Iвана Самойловича, оселяється в Батуринi, тодiшнiй гетьманськiй столицi. На прохання братiï у березнi 1681 року призначається iгуменом Максакiвського монастиря на Чернiгiвщинi, звiдки через рiк знову перебирається до Батурина уже як настоятель тамтешнього Миколаïвського монастиря. Але вже у жовтнi 1683 року добровiльно зрiкається iгуменства, аби присвятити себе сповна чернечим подвигам та письменницькiй дiяльностi. У травнi 1684 року переïжджає до Києва, де на прохання новообраного архiмандрита Києво-Печерського монастиря Варлаама Ясинського погоджується стати проповiдником при цiй святинi православ Їя. Одночасно архiмандрит запропонував iгуменовi Димитрiю написати "Життя Святих", на що той радо згодився. Над цiєю працею святитель працював близько 20 рокiв. Рiзнi перешкоди заважали нормальному процесовi написання. Так, у 1686 роцi вiн мусив знову повернутися до Батурина: очолити, на вимогу митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського та гетьмана Iвана Самойловича, намiс-ництво тамтешнього монастиря. Святитель продовжує плiдно працювати i в липнi 1687 року виконує першу частину задуму (мiсяцi вересень - жовтень - листопад), яку й було вiддруковано у Києво-Печерському монастирi у 1689 роцi. У 1692 роцi залишає iгуменство в Батуринi й оселяється в окремiй келiï для спокiйноï письменницькоï працi. У 1693 р. була готова друга частина роботи (мiсяцi грудень - сiчень - лютий), яка побачила свiт у 1695 роцi. З червня 1694 р. до сiчня 1697 р. святителю довелося виконувати ще й адмiнiстраторськi функцiï, бути настоятелем Глухiвського монастиря, а з сiчня до червня 1697 р. - iгуменом Кирилiвського монастиря в Києвi. У липнi 1697 року, на прохання архiєпископа Iвана Максимовича, Димитрiй переïжджає до Єлецького Чернiгiвського монастиря й одержує титул архiмандрита, а незабаром стає ще й архiмандритом Новгород-Сiверського Спаського монастиря. Попри численнi справи, що постiйно вiдволiкали його вiд основноï письменницькоï працi, святитель продовжує натхненно трудитися, i в 1700 роцi у Києвi виходить третiй том "Життя Святих" (мiсяцi березень - квiтень - травень). За двадцять рокiв Димитрiю довелося бути настоятелем багатьох монастирiв в Украïнi, переïздити з мiсця на мiсце. Пояснюється це тим, що рiзнi обителi хотiли бачити його своïм настоятелем i мати в його особi доброго проповiдника та наставника, хоч сам для себе святитель нiколи не шукав слави чи почестей. Наступний, 1701, рiк став у життi святителя Димитрiя переломним. За наказом царя Петра I його викликають до Москви, i в лютому вiн назавжди залишає Украïну. У березнi 1701 року його висвячують на митрополита Тобольського, але через хворобу вiн не змiг виïхати до Сибiру, а вже в сiчнi 1702 року його перепризначують на кафедру митрополита Ростовського в Росiï. На цiй старовиннiй єпископськiй кафедрi, яка за княжих часiв входила до складу Киïвськоï митрополiï i на якiй одними з перших єпископiв були украïнцi, святi Леонтiй i Iсайя, пробув святитель понад сiм рокiв. Тут вiн завершує свою подвижницьку роботу над виданням i видруковує у 1705 роцi четвертий том "Життя Святих" (мiсяцi червень - липень - серпень). Але неспокiйне серце не хотiло знати спочину. Димитрiй розпочинає писати "Лiтописець" - рiд бiблiйноï iсторiï, яку, однак, закiнчити не встиг. Пiдiрване здоров Їя святителя не змогло справитися з черговим нападом недуги, особливо частих в останнi роки. Димитрiй упокоïвся в нiч з 27 на 28 жовтня 1709 року, за молитвою, стоячи на колiнах. Так молитва, що супроводжувала святого все життя, не полишила його i в час смертi. Серед усiх праць святителя чiльне мiсце займають "Життя Святих", або "Четьï Мiнеï" (мiсячнi читання). Вихiд у свiт цього повного видання стало визначною подiєю в життi нашоï церкви i прославило його iм Їя в усьому християнському свiтi. Беручись до цього задуму, святитель вiдчував не тiльки величезну вiдповiдальнiсть, а й навiть деяку розгубленiсть. Виникало бажання взагалi вiдмовитися вiд нього, лише побоювання грiха неслухняностi зупиняло i, врештi, змусило пiдкоритися вимогам Варлаама. З надiями i молитвами на Божу допомогу, з внутрiшнiм трепетом, у червнi 1684 року приступив Димитрiй до свого подвигу. Його душа, розум, творча уява були переповненi образами святих, життєписами яких займався. Вiщi сни, видiння, яких сподоблявся, пiдтримували й спрямовували його на подвижницькому шляху творення. Якось вiн згадував, як пам
Їятного понедiлка 10 серпня 1685 року вiн, зачувши благовiст до заутренi, не схопився звично до служби, а, пiдпавши пiд якусь непереборну сонливiсть, проспав аж до читання Псалтиря. I весь цей час перед ним стояло видiння: здавалося, що доручено йому було приглядати за якоюсь печерою, де покоïлися святi мощi. Оглядаючи зi свiчкою труни святих, побачив вiн там i святу великомученицю Варвару. Приступивши ближче до труни, узрiв ïï лежачою на боцi, а на вiку труни помiтив якусь гнилизну. Бажаючи вичистити труну, витяг мощi ïï з раки, переклав ïх на iнше мiсце. Очистивши раку, знову пiдiйшов до святих мощей i, пiдхопивши ïх на руки, переклав на попереднє мiсце, але раптом побачив, що свята Варвара жива. "Свята великомученице Варваро, добродiйнице моя! Умоли Бога про грiхи моï!" - вигукнув Димитрiй. Свята вiдповiдала йому так, мовби мала якiсь сумнiви стосовно нього: - Не знаю, чи зможу умолити, бо ж молишся ти по-римськи... Почувши слова цi, святий захвилювався й засмутився, бо, надаючи особливоï уваги письму, дещо послабив вiн молитовне правило, молився коротко й зрiдка, як римлянин. Отже, то було не просте нагадування, а своєрiдний наказ повернутися до звичного благочестивого життя. Ще не один раз по тому з Їявлялися образи святих, якi дивним чином не давали йому занепасти духом, наснажували й додавали сил та розумiння для успiшного завершення вiкопомноï працi. ** Азбука духовноï премудростi: - Духовне, коли роздається, ще бiльше примножується. - Любов душi до духовних висловiв служить знаком здоров Їя ïï. - Спокою душi нiщо так не служить, як свобода вiд турбот i суєти.
- У душi немилостивiй Бог не перебуває. - Самих справ - без слова - мало для научання. - Корiнням i джерелами справ служать роздуми. - Добрi дiла будуть тодi великими, коли ми не вважаємо ïх великими.

Туптало Данило Савич