<< Главная страница

ГРИГIР ТЮТЮННИК (1931 - 1980) Григiр Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селi Шилiвка Зiнькiвського району на Полтавщинi в сiм'ï селян. Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., iз заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге замiж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батькiв брат


- Филимон Васильович Тютюнник, у родинi якого й виховувався майбутнiй письменник.
У 1938 р. Григiр пiшов до школи в украïнський перший клас, який нараховував сiм учнiв, а тому через деякий чає був розформований, i хлопця перевели в росiйський клас. З того часу i до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, вiн розмовляв, писав листи (iнодi оповiдання) виключно росiйською мовою.
У 1942р. Григiр змушений був пiшки йти до матерi на Полтавщину, адже тiтка не могла сама прогодувати сiм'ю (дядько Филимон був у цей час на фронтi).
Пiсля п'ятого класу Григiр навчався в Зiнькiвському ремiсничому училищi
- 7, закiнчивши його працював на Харкiвському заводi iм. Малишева, але захворiв на легенi, повернувся до Шилiвки, не вiдпрацювавши належних трьох рокiв, за що вiдсидiв 4 мiсяцi в колонiï. Як вийшов, повернувся у Донбас, будував Миронгрес, слюсарював. У 1951 р. Тютюнник пiшов до армiï, служив у морфлотi радистом на Далекому Сходi. Пiсля демобiлiзацiï закiнчив вечiрню школу, працював токарем у вагонному депо. У 1957 -1962 pp. майбутнiй письменник навчався в Харкiвському унiверситетi на фiлологiчному факультетi. Першу новелу "В сумерки" написав росiйською мовою i надрукував ïï в журналi "Крестьянка" у 1961 р. Пiсля смертi старшого брата Григорiя Тютюнника (автора роману " Вир") переклав своï "Сумерки" украïнською мовою i з того часу писав лише нею. У 1963 р. Григiр Тютюнник переïхав до Києва, працював у "Лiтературнiй Украïнi", потiм у сценарнiй майстернi кiностудiï iм. О. Довженка, де написав сценарiй за романом "Вир", працював у видавництвах "Радянський письменник", "Молодь", "Днiпро", "Веселка". У 1966р. вийшла його перша книжка "Зав'язь". Наступна книжка "Деревiй" (1938р.) була вiдзначена премiєю всесоюзного конкурсу, оголошеного "Литературной газетой". У 70-х pp. - побачили свiт книги новел Григора Тютюнника "Батькiвськi пороги", "Крайнебо", "Корiння", повiстi "Клим-ко", "Вогник далеко в степу", збiрки для дiтей "Степова казка", "Ласочка", "Лiсова сторожка". Письменник перекладав з росiйськоï мови, зокрема твори свого улюбленого автора - В. Шукшина. За книги "Климко", "Вогник далеко в степу" у лютому 1980р. Г. Тютюннику присуджено премiю iменi Лесi Украïнки. 7 березня 1980 р. письменник наклав на себе руки. У 1984 р. з'явився двотомник його творiв. У 1989 р. за двотомник творiв Григiр Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченкiвськоï премiï. Новела "Три зозулi з поклоном" чи не найглибше з усiх творiв вiддзеркалює внутрiшнiй свiт Григора Тютюнника, його свiтобачення. Пiдсвiдомо до ïï написання вiн прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подiя: у 1976р. до Iрпiнського будинку творчостi завiтав слiпий бандурист. Серед пiсень, якi вiн виконував, була "Летiла зозуля через мою-хату...", де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вiчне, непереборне нiким i нiчим страждання людини. Очевидцi розповiдають, що, почувши цю пiсню, Тютюнник пiдхопився i побiг до своєï кiмнати. Так народилася новела "Три зозулi з поклоном" - одна з найчарiвнiших перлин украïнськоï лiтератури XX ст. Безперечно, в ïï основi автобiографiчнi моменти. Образ Михайла асоцiюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навiть iм'я не змiнено, хоча про самi репресiï в новелi не йдеться: в 70-х pp. цi подiï замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповiдача, хлопця-студента, нагадує самого автора. На кiлькох сторiнках розгортається досить поширена житейська iсторiя, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька оповiдача. Кохання Марфи до чужого чоловiка - ïï глибока iнтимна проблема, якою жiнка нi з ким не дiлиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Невдовзi Михайла засилають до Сибiру, звiдки вiн нiколи не повернеться. Але найголовнiшими є навiть не подiï твору, а почуття героïв, ïх пристрастi, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часовi, просторовi межi. Життєва конкретика вiдсувається на другий план, читач замислюється над вiчними, iстинними цiнностями, разом iз героями починає шукати гармонiйного вирiшення конфлiкту. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мiрило вартостi людини. Важко Софiï: вона втратила чоловiка й батька своєï дитини, але отримує вiд нього листи i знає, що Михайло любить ïï. А Марфа переживає нероздiлене кохання, ранiше вiд Софiï вiдчуває, коли тiй надходить лист i просить листоношу дати хоч потримати його в руцi, пригортає його до грудей, цiлує. Це любов душ, яка перейшла тiлесний рiвень. Кохання, в якому кожен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензiйне кохання, в якому не має й тiнi заздрощiв до суперницi. Софiя не сердиться на Марфу: "У горi, сину, нi на кого серця немає. Саме горе". Спiвчуття, любов до ближнього, милосердя i всепрощення є визначальними для персонажiв новели. Цi риси характернi для украïнськоï людини, яка сповiдує християнську мораль. "Любовi Всевишнiй присвячується" - такий епiграф твору Григора Тютюнника. У новелi любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким звичного, побутового розумiння. Листоноша, який принiс вiстку вiд Михайла, поблажливо дає Марфi пригорнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неï своєму синовi. Михайло пише Сонi: "Не суди мене гiрко. Але я нiколи нiкому не казав неправди i зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неï та скажи, що я послав ïй, як спiвав на ярмарках зiнькiвських бандуристочка слiпенький, послав три зозулi з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибiр неiсходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у свiтi Соню! Може, вона покличе свою душу назад, i тодi до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обiймаю тебе i несу на руках колиску з сином, доки й житиму...". Жоден iз героïв твору не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю вiд нього. Але всi вони лишаються на роздорiжжi - кожен сам по собi: Михайло безслiдно зник на каторзi, Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.
Новела має ознаки притчi - висновок, до якого приходить автор i який пропонує читачевi: любов
- почуття, незалежне вiд людськоï свiдомостi, волi, бажання, моралi, воно нiби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на iснування. "Останнiй лист вiд тата" - це новела в новелi, i розкриває вiн не тiльки цiлий свiт почуттiв батька
- сум за родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, а й безмежну любов до дружини ("...моя едина в свiтi Соню..."), сина, до рiдного краю, природи. Процеси, що вiдбуваються в людськiй душi, безконечнi, як безконечний Всесвiт, адже душа i є вiдображенням Всесвiту. Митець прагнув такоï любовi, вiд нас, украïнцiв, бо "любов - це коли вiддаєш...". Окрiм вiчних тем, Григора Тютюнника, як i багатьох iнших письменникiв, цiкавили маргiнальнi проблеми, тим бiльше, що в повоєнний час, а надто в 50
- 60-х pp., мала мiсце масова мiграцiя сiльськоï молодi до мiста, до так званого кращого, легшого життя, подалi вiдтяжко! працi на землi. Це був об'єктивний процес, але його значно прискорював ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкiдливою полiтикою правлячоï партiï.
Маргiнальнiй темi Г. Тютюнник присвятив кiлька своïх творiв: "Син приïхав", "День мiй суботнiй", "Оддавали Катрю", в якому розповiдається, як восени з Донбасу приïздить молодша донька хутiрського крамаря Степана Безверхого, щоб сповiстити про своє замiжжя. У селi женихiв нема, а Катрi пiшов третiй десяток - то ж батьки мусять оддавати ïï замiж. Сюжет твору - пiдготовка до весiлля i його опис. Оповiдь ведеться у звичнiй для стилю Тютюнника манерi: неспiшно, з детальними побутовими подробицями, якi часто мають глибокий пiдтекст, додають важливоï позасюжетноï iнформацiï. Так, скажiмо, про Катрину вагiтнiсть дiзнаємося з ïï втомленостi, "недiвочоï печалi в очах", "бiлого просторого плаття, що приховувало стан".
У центрi оповiдання - доля Катрi, ïï родини. Але, розкриваючи внутрiшнiй стан героïв, показуючи ïхнi переживання напередоднi весiлля, ретельно вимальовуючи характери, поведiнку, письменник у такий спосiб порушує низку важливих, актуальних i сьогоднi проблем. Серед них найболючiша - стан украïнського села. З Катрями, якi вiд'ïжджають на Донбаси, лишаючи вдома старiючих батькiв, село руйнується, вiдмирають вiковiчнi традицiï народу, на якi вiн мiг би опертись у своєму вiдродженнi. З цим болючим, складним, суперечливим i водночас неминучим процесом мiграцiï нiвелюються, вихолощуються людськi душi, вони наче мiлiють. Згадаймо опис Катриного весiлля, той момент, коли гостi починають спiвати. Навiть наречена забуває про свiй стан непевностi й тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатiï, посмiхається - "виявилося, що смiх у нього тихий, м який, як у захопленого хлопчака". Пiд час ритуального спiву давньоï украïнськоï пiснi всi присутнi мовби перероджуються, повертають iстинне своє єство: "Здавалося, не десятки людей спiвали ту пiсню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексiй Iiурка тинявся в селi бiля клубу п'яненький, шукаючи собi "ворога", щоб одвести душу... Ще недавно Параска Жмуркова з пiною на губах гризлася з сусiдкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогоднi всi вони плечима до плiч сидiли за столами й спiвали пiсню, знану ще з дитинства, i були схожi на слухняних i поштивих дiтей одних батька-матерi. Вони то були - i не вони". Важливий змiст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невмiло живе на своïй "не своïй землi", пiдрубує своï коренi. В них - його мрiя об'єднати всiх та спрямувати на праведний шлях i болюча реальнiсть, вiд якоï нiкуди подiтися. Але це все тiльки у пiдтекстi. Григiр Тютюнник не вдається до моралiзувань, не береться до вирiшення проблем. Вiн тiльки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героïв i, можливо, над своєю. У творi нiби непомiтно, але постiйно вiдбувається змагання мiж тим, як має бути, i тим, що є. Це, власне, протирiччя мiж старим i новим, хоч воно й розгортається у нетрадицiйному ракурсi, - авторська симпатiя на боцi першого. Тютюнник з глибо-. ким сумом спостерiгає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя. Недарма на всiх сторiнках звучить мiнорна нота, весiлля завершується вiд'ïздом молодих, ïхнiми квапливими зборами й снiгом, першим осiннiм ще снiгом
- всiм стає холодно, незатишно, в душах з'являється якась непояснима пустка. Степаниха "заходиться плачем", Степан "згорблено йде до погрiбника", а Катря з вiконця машини дивиться i дивиться на рiдне село, "а коли хутора не стало видно, схилилася чоловiковi на груди й занiмiла, тiльки плечi ïй дрiбно тремтiли". Вся ця невiдомiсть попереду лякає, людина почувається самотньою та беззахисною, хоч сама обирає собi такий шлях. А все могло бути iнакше. Те старе так прагнув опоетизувати письменник, i це йому поталанило зробити через блискучий опис Катриного весiлля. Воно вiдбувається з дотриманням майже всього давнього обряду, хоч молодi й противилися йому. Те старе i в образах батькiв Катрi, в ïхньому бажаннi бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старе могло б вiдродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонiю душам людей, витiснити звiдти страх i непевнiсть, стати єдиним надiйним опертям. Згадаймо Катрю - вона постає сполоханим, загнаним у сiтi звiрятком, навiть не може виплакатися перед батьками, повiдати ïм найпотаємнiше: сором i страх заполонює всi iншi почуття. Прикметна з цього приводу деталь, на яку варто звернути увагу Це стара, ще бабина, хустка. Катря постiйно кутається в неï, прикриваючи свiй великий уже живiт. Ця хустка зберiгалася на днi скринi "...як найдорожчий скарб, що кожноï осенi перекладався горiховим листям вiд молi та задля пахощiв...". Ця хустка покликана захистити Катрю вiд усiх жорстокостей довколишнього свiту. Але чи вiзьме ïï вона з собою в далеку дорогу, в чужi ïй свiти
- тобто чи ж збереже пам'ять, чи не вiдречеться вiд себе у "зросiйщеному" Донбасiвському краï, соромлячись не лише своєï рiдноï мови, а й тiєï пiснi, яка здатна пiдняти на своï крила високо-високо? На цi запитання автор не дає вiдповiдi. Нам до роздумiв лишається лише надзвичайно сумний Катрин останнiй погляд. ОСНОВНI ТВОРИ: "Оддавали Катрю", "Три зозулi з поклоном", "Зав'язь", "Син приïхав", "Дикий", "У кравчини обiдають", "Холодна м'ята", "Iван Срiбний", "Деревiй", "Вуточка", "Нюра", "Клим-ко", "Корiння", "Вогник далеко в степу". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Вiчна загадка любовi: Лiтературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. - К., 1988. 2. Гуторов О. Незахищене серце: Характер i час Григора Тютюнника // Прапор, 1990.
- - 7 - 9. 3. Шудря М. Непiдкупний голос правди: Невiдоме про Григора Тютюнника // Дивослово.
- 1996. - - 4. 4. Аврахов Т. Екзистенцiя в художньому словi Григора Тютюнника //Украïнська мова i лiтература в школi. - 1992. - - 9 - 10. 5. Мороз Л. Григiр Тютюнник: Лiтературний портрет. - К-, 1991. 6. Усе для школи: Украïнська лiтература: програмнi тексти, iлюстрацiï, пояснення, завдання, тести: 11 кл. - К., Львiв, 2001.
ГРИГIР ТЮТЮННИК (1931 - 1980) Григiр Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селi Шилiвка Зiнькiвського району на Полтавщинi в сiм'ï селян. Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., iз заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге замiж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батькiв брат


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация