<< Главная страница

ГригIр Тютюнник (5 грудня 1931 - 6 березня 1980)


АВТОБIОГРАФIЯ Народився я 5 грудня 1931 року в сiм'ï селян - Тютюнника Михайла Васильовича i Тютюнник (до замiжжя Сивокiнь) Ганни Михайлiвни. Вони були вже в колгоспi - батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменiв у вчительський вуз. Мати працювала на рiзних роботах
- полола, в'язала, поливала i подавала снопи в барабан. У тридцять третьому роцi сiмейство наше опухло з голоду, а дiд, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер - ще й не сивий був i зуби мав до одного мiцнi (я й досi не знаю, де його могила), а я в цей час - тодi менi було пiвтора року - перестав ходити (вже вмiючи це робить), смiяться i балакать перестав
- У тридцять сьомому роцi, коли батьковi сповнилось рiвно сорок (вiн з 1897 року), його заарештували, маючи на увазi полiтичний мотив, i пустили по сибiрських етапах... У 1957 роцi прийшов папiрець, який сповiщав, що батько нi в чому не винен i реабiлiтований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрiчною вдовою (вона молодша за батька на шiстнадцять рокiв) i я. Менi тодi йшов шостий рiк. Мiй батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний i з лиця моложавий, бо пiсля першого одруження - на Ївзi Федотiвнi Буденнiй (1920 - 1921 рiк) - вiн не знайшов кращого заняття, нiж займатись поезiєю, геометрiєю, бондарством. Пiсля того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батькiв брат Филимон Васильович Тютюнник, - мати осталися замiжнi за iншим, а я пiшов до дядька. Сьогоднi я знаю, для чого взяв мене дядько. Вiн i його дружина, Наталя Iванiвна Рябовецька, з сусiднього з нами хутора Троянiвка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моïми батьками. Вони обоє працювали в школi. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала украïнську мову й лiтературу. З того часу я запам'ятав "Як упав же вiн з коня", "На майданi". (...) Я любив i знав казки Пушкiна i безлiч украïнських народних казок, з яких я найбiльше люблю й зараз "Котигорошко", - прекрасна казка. Перечитував оце недавно - диво, та й годi... А до Донбасу, ще коли жив я з матiр'ю i татом, добре запам'ятались менi Шевченкiв "Кобзар", "Пiд тихими вербами" Грiнченка, "Хiба ревуть воли...", "Кайдашева сiм'я", "Тихий Дон", тодi ще не закiнчений, - третю частину читали, мабуть, тато i мама воювалися за неï: обом хотiлося читать. Зiйшлись на тому, що вечорами читали вголос. 1938 року вiддали мене дядя i тьотя до школи в украïнський перший клас, який нараховував сiм учнiв. Думаю, що тут другi моï, сказати б, батьки дотримувались i принципових поглядiв щодо украïнськоï мови, освiти, культури взагалi. Через два тижнi цей клас було лiквiдовано за малим контингентом, i я опинився в росiйському першому класi. З того часу i до 1962 року я розмовляв, писав листи (iнодi оповiдання) виключно росiйською мовою, окрiм рокiв 1942 - 1949-го, коли я знов опинився в селi бiля матерi. До цього я був старцем в повному розумiннi цього слова. Сталося се так. На початку вiйни тьотя народила менi сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому роцi почався голод. Я ïв тодi картопляну зав'язь, жолудi, пробував конину - коли вона кипить, з неï багато пiни. Люди, дивлячись на змучену тьотю i на нас, голодненьких дiтей, порадили менi чкурнути до матерi на Полтавщину, щоб легше стало всьому сiмейству, - голод як-не-як. Я так i зробив. Йшов пiшки, маючи за плечима 11 рокiв, три класи освiти i порожню торбинку, в котрiй з початку подорожi було дев'ять сухарiв, перепiчка i банка меду - земляки дали на дорогу. Потiм харчi вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовiрно важко, соромно, одбирало язик i в грудях терпло, тодi трохи привик. Iшов рiвно два тижнi. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опiшню. А слiдом за мною, коли трохи полагодилося iз залiзницею, приïхала i бiдня моя тьотя з грудною сестричкою.
Зажили ми в селi. Потiм хату спалила бомба, i ми опинилися в чужих людей
- те, що було i в Донбасi: мiняли квартиру за квартирою, бо нiхто довго не хотiв держати постояльцiв з двома дiтьми. Так i в селi було. Пiсля Перемоги повернулися дядя i поранений, забинтований уже до смертi Григорiй
- аж тодi ото я його взнав трохи ближче, бо вiн мене iнодi гладив по голiвчинi i казав щось хороше, лагiдне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч i не розумiючи того до пуття. У 1946 роцi пiсля закiнчення п'ятого класу пiшов я в Зiнькiвське РУ
- 7, щоб мати якусь одежину i 700 грамiв хлiба на день. Вони, отi 700 грамiв, i врятували нас iз мамою у 47-му: я носив "з города" щодня п Їо шматочку, глевкому i сплюснутому, в кишенi, як порожнiй гаманець.
Восени нам, ремiсникам, вручили атестати слюсарiв п'ятого розряду i одвезли машинами до Охтирки. А звiдси поïздом - до Харкова, на завод iм. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кiмната
- загiн на 68 душ) i розподiлили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспiвану заводську прохiдну... ïв по талончиках у цеховiй ïдальнi, одержував 900 крб. щомiсяця, доки не закашлявся од iржавчаноï пилюки поганим, нездоровим кашлем. I вирiшив: додому, додому! В колгосп, до матерi! Та ще й закохався був нишком у шилiвську-таки дiвчинку. Туди, туди! Там
- краще, хоч i ïсти впроголодь. Пiшов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував бiля волiв (ïх звали "ледачi") - важко було, а тут ще й з "коханням не повезло", бо хто ж дозволить дiвчинцi-школярцi сидiти бiля червоноармiйськоï могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмi. Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зiнькiвськоï мiлiцiï. "Утiк з Харкова?" - "Нi. Сiв, та й поïхав". - "А закон про три роки знаєш?" - "Знаю". - "Ну-от". Обрiзали на моєму рам'ï Aудзики - i в КПУ. Потiм судили. В залi були мама i я з мiлiцiонером. А за столом
- народний суддя i народнi засiдателi. Дали менi чотири мiсяцi. Колонiю знаєте в Полтавськiй областi? Ото я там вiдбував кару - чотири мiсяцi. Коли мене випускали, табiрний бiблiотекар сказав менi на прощання: "Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был..." В таборi я взнав Тургенєва i Герцена ("Кто виноват?", "Отцы и дети", "Записки охотника").
А повернувшись додому, прочитав "Кавалера Золотой Звезды" i ненавиджу його й по цей день: я знав уже iнших кавалерiв... I знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тiльки мiй батько ворог народу, а i я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...
Пiшов я та й завербувався у Донбас - край мого дитинства. Будував Миронгрес (це пiд Дебальцевим) i зажив, сказать, самостiйною житухою. Навiть посилки матерi слав: калошi, матерiйки на пiджачок тощо. Слюсарював, ïздив на машинах, майстрував i т. iн. У 50-му i до осенi 51-го знову жив у дядi i тьотi, працюючи тепер уже в гаражi при шахтобудi Краснолуцькоï автотранспортноï контори. В листопадi 51-го року - армiя. Владивосток... Словом, нинi орденоносне Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я i взявся за самоосвiту. Та так, що по демобiлiзацiï пiшов пiсля "законних" п'яти класiв спочатку у восьмий, потiм у десятий клас вечiрньоï школи. Токарював у Щотовському вагонному депо - обточував колеса - i вчився. А далi щасливi п'ять рокiв навчання в унiверситетi на фiлологiчному факультетi, те, що я й любив. I росiйське вiддiлення - те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армiя, напiвросiйське донбаське оточення. В 1961 роцi написав першу новелу "В сумерки", i "Крестьянка" ïï надрукувала. Бiльше нiчого потiм не писав: сесiя, дипломна робота по психологiчному аналiзу Л. М. Толстого - словом, нiколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цiлком успiшно i щасливо. По тому, як умер Григорiй, я знову взявся за писанину, але вже украïнською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумiлий... Прочитав словник Грiнченка i ледве не танцював на радощах - так багато вiдкрив менi цей блискучий твiр. Негайно переклав своï "Сумерки" на рiдну мову i тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, i не розлучуся до самоï смертi. I все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подiя в моєму життi сталася на шахтi - 10 пiд Комунарськом Луганськоï областi, де я викладав у вечiрнiй школi росiйську мову та лiтературу, а жiнка украïнську мову та лiтературу. Там же сталася ще одна щаслива подiя - жiнка народила менi сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цiм тiльки й молю Господа Бога. А далi що? А далi я поïхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей i в першу чергу Анатолiя Андрiйовича Дiмарова, живу й по сьогоднi. В Києвi була написана "Зав'язь". Зараз працюю над сценарiєм за "Виром" Григорiя. Обiцяють з осенi запустити фiльм, та хтозна, як воно там покаже. Амiнь. Киïв, 30 липня 1966 року За книгою "Украïнське слово" - Т. 3. - К., 1994. Заголовок 1 Заголовок 2
ГригIр Тютюнник (5 грудня 1931 - 6 березня 1980)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация