<< Главная страница

Укра&IUML;нка Леся


(1871 - 1913) поетеса, перекладачка, громадська дiячка Лариса Петрiвна Косач народилася 25 лютого 1871 року в мiстечку Новоградi-Волинському. Батько письменницi, Петро Косач, був освiченою прогресивною людиною, членом Староï Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач,
- вiдома в украïнськiй лiтературi письменниця пiд псевдонiмом Олена Пчiлка. Дiвчинка виховувалася в культурному украïнському середовищi, де завжди панував дух нацiональних традицiй, пiднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспiльного досвiду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кiсток, дiвчина змушена була подовгу лежати прикутою до лiжка. I саме хвороба, i лiкування ïï завдавали нестерпних мук, але мужня дiвчинка терпляче зносила страждання. У перервi мiж нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи новi й новi предмети. Програму ïй складали батьки. Не довiряючи офiцiйнiй шкiльнiй, вони розробили свою методику: самi добирали лiтературу, самi визначали обсяги необхiдних знань з тiєï чи iншоï дисциплiни. Iноземних мов Лесю навчили спецiально запрошенi для цього вчителi. Це дало змогу ïй вiльно опанувати французьку, нiмецьку, англiйську мови, не кажучи вже про росiйську та польську. Окрiм того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, iталiйську, iспанську, грузинську та iншi. Маючи за плечима цi знання, генiальна поетеса могла знайомитися з найпередовiшими досягненнями свiтовоï думки i долучатися до них. Писати дiвчина почала ще й не досягнувши десятирiчного вiку. Вiрш "Надiя" позначено 1880 роком, а вже через декiлька рокiв поетичнi публiкацiï, пiдписанi промовистим псевдонiмом Леся Украïнка, почали з Їявлятися в пресi регулярно. У своïй другiй збiрцi "Думи i мрiï", виданiй у Львовi 1899 року, Леся Украïнка вмiстила двi поеми: "Роберт Брюс, король шотландський" i "Давня казка", якi своєю тематичною й iдейною спрямованiстю становили певний етап не лише у творчостi поетеси. Питання, пов Їязанi з соцiальним та нацiональним визволенням народу, пiднiмалися з особливою виразнiстю та гостротою. Леся Украïнка взагалi вiдзначалася прихильнiстю до тем, пов Їязаних з давньою iсторiєю, з далекими середньовiчними часами. Це дозволило ïй з бiльшою волею говорити про речi, якi суворо контролювалися цензурою. Хоча де б i в яких умовах не вiдбувалися подiï, зображенi в ïï творах, стосувалися вони виключно сучасностi. Новоград-Волинський, Луцьк, Ковель, село Колодяжне, в якому з 1882 року стала постiйно мешкати сiм Їя Косачiв, - це тi мiсця, де минали, можливо, найкращi роки життя юноï поетеси. Цi мiсця дали ïй найосновнiше - вiдчуття батькiвщини, народу, його традицiй i вiри. Все життя, як дорогоцiнний скарб, збирала Леся твори народноï поезiï. Тут вона згодом стала вiрним творчим побратимом своєму чоловiковi - Клименту Васильовичу Квiтцi, талановитому музикознавцю. У 1894 роцi родина поетеси поселяється в Києвi. Серед людей, з якими Леся Украïнка постiйно спiлкується, - Микола Лисенко, Михайло Старицький, iншi видатнi представники украïнськоï iнтелiгенцiï. Добрi взаємини склалися i пiдтримувалися з Iваном Франком, Михайлом Коцюбинським. У 1899 роцi поетеса вперше зустрiчається з Ольгою Кобилянською, дружба з якою матиме благотворний вплив на творчiсть обох письменниць. Особливого, життєдайного значення для життя та творчостi Лесi Украïнки набуло спiлкування з Сергiєм Мержинським, з яким вона познайомилася в Криму пiд час чергового лiкування. Поетеса переймається соцiал-демократичними iдеями, що й призвело до ïï арешту в сiчнi 1907 року. Починаючи з 1903 року, коли здоров Їя Лесi Украïнки погiршилося, вона майже постiйно живе в Грузiï. Саме хвороба була причиною того, що поетесi доводилося постiйно ïздити з надiєю вiднайти те чудодiйне мiсце чи лiки, якi позбавили б ïï вiд щоденних фiзичних тортур. Лiкувалася вона в Болгарiï, Iталiï, Єгиптi. Спiлкування з людьми, представниками рiзних нацiй i народностей, пiзнання культур iнших народiв, з одного боку, розширювало знання, а з iншого - давало тверде переконання про самобутнiсть i велич вiтчизняноï духовноï спадщини. Все життя Лесi Украïнки - свiдоме служiння iдеï братерства. Перекладацька дiяльнiсть, популяризацiя серед украïнства досягнень свiтовоï думки i вiдкриття Украïни iншим народам - взiрцевий приклад подвижництва митця. Померла Леся Украïнка 1 серпня 1913 року в курортному грузинському мiстечку Сурамi. Згодом прах великоï дочки украïнського народу було перевезено до Києва i перепоховано на Байковому кладовищi. Творчiсть Лесi Украïнки - нове пафосне слово не тiльки в украïнськiй, але й у свiтовiй лiтературi. Життя поетеси - це легендарний подвиг мужньоï i мудроï людини, нiжноï й нескореноï жiнки, генiального митця i борця, рiвноцiнну постать якiй важко знайти навiть на планетарних художнiх теренах. Якщо ïï великi попередники Тарас Шевченко та Iван Франко тiльки вiдкривали свiтовi Украïну, то Леся Украïнка вже доносила до свiдомостi найширшого загалу суспiльнi й естетичнi iдеали нацiï, прославляла творцiв ïï матерiальних i духовних цiнностей, вiдкривала основнi рушiйнi сили iсторичного поступу. Як справжнiй, iстинний виразник народних iнтересiв, вона жила не тiльки животрепетними проблемами сьогодення, але й передчуттям майбутнiх суспiльних катаклiзмiв. Початок ХХ столiття для iмперiï означився тривалим 1905 роком, що витягнувся моральним терором i жорстоким ставленням аж до початку першоï свiтовоï вiйни. На цей час припадають i останнi мученицькi роки життя Лесi Украïнки. Саме тепер, страждаючи вiд невилiковноï недуги, побиваючись вiд матерiальних нестаткiв, у постiйних роз Їïздах i лiкуваннях, за неповнi 12 лiт поетеса написала близько двадцяти драматичних поем - поетичний огром, який важко вимiряти звичайними методами. Це апофеоз поетичноï думки найвищого емоцiйного гатунку. Здається, через слово поета шукали i знаходили вихiд бiль i трагедiя народу, його муки i сподiвання, його вiра, прагнення й iдеали. Слово, насичене думкою й почуттям, мовби стало єднальною точкою перетину часу й свiдомостi. Свого часу Гегель зазначав, що "мова
- це єдиний елемент, гiдний передавати дух". Леся Украïнка своєю творчiстю, особливо ж останнього перiоду, сповна пiдтвердила це визначення. Вона з надзвичайною чiткiстю i чуйнiстю дiагностувала суспiльство, вiдкриваючи з разючою правдивiстю iстинну природу речей. Останнє десятирiччя життя Лесi Украïнки, доба ïï "титанiчного ходу по верхогiр Їях" вивершується драмами "Блакитна троянда", "Руфiн i Прiсцiлла", "Лiсова пiсня", "Осiння казка", "Камiнний господар", "Бояриня", "Адвокат Мартiан", "Кассандра", драматичними поемами "Вавилонський полон", "Оргiя", "На руïнах", "Магомет та Айша", "Йоанна, жiнка Хусова", дiалогами "Три хвилини", "На полi кровi", "У катакомбах" та iн. Художньо викiнчений, образний свiт цих шедеврiв, окрiм всього, вражає глибиною думки, торжеством невмирущоï iдейностi, надзвичайно чуттєвою настроєнiстю душi. У бiографiях великих творцiв часто зустрiчаються моменти, коли якась подiя чи факт стають поштовхом для здiйснення, здавалося б, немислимого злету думки й духа, вiдкривають незнанi досi гранi таланту, змiнюють звичне уявлення, перекроюють усталенiсть. Прикладом такого "каталiзатора", трагiчним i високим втiленням, опредмеченим почуттям такоï шоковоï емоцiйноï реальностi стала смерть Сергiя Мержинського - першого, сильного, великого кохання Лесi, брутально й безжально обiрваного смертю. Поему "Одержима" вона написала за одну нiч бiля лiжка вмираючого Мержинського. Тридцять двi сторiнки стрiмкого, вивiльненого почуттям, почерку, висiяного могутнiм напруженням сил тексту свiдчать уже про здатнiсть до абсолютно iншоï форми iснування - суто духовноï. А саме таке (i тiльки таке!) iснування може гарантувати iстиннiсть творчого вияву. Подолавши гiркоту переживань, вiдчуження, зраду друзiв коханого, оцiнивши всю безрадiснiсть i заземленiсть конкретики крiзь призму вищих моральних цiнностей, поетеса вивищує планку свiдомостi аби ще i ще спробувати збудити людину в людинi. М.Зеров саме про це i писав: "Їï iндивiдуалiзм
- бурхливий протест проти кволостi й дрiмливостi громадянства, проти його невiльницького духу й пасивностi... Це звичайне явище, коли ватажок, поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не розвинене естетично, не пiднесене культурно". Це рiшуча форма незгоди, бунт проти звичного конформiзму, що межує з подобою рабства. В "Одержимiй" поетеса пiдходить до вiдкриття, яке в морально-етичному аспектi може бути актуальним безкiнечно. Можливо, вперше у свiтовiй лiтературi пiддається сумнiву доцiльнiсть смертi Христа, саме такоï цiни такоï жертви в iм Їя такого людства. Справдi, Христос один, за кого варто iти на муку. Але Мiрiам не може змиритися, що не знайдеться нiкого, хто б мiг постраждати за того, хто прийняв муку за всiх. Вона повстає. Вона мусить довести, що зерна його вчення дали сходи. Вона уособлює собою iпостась спокути. Уже пiсля неï будуть мученики. Христос своєю смертю спокутував людськi грiхи перед Богом, а Мiрiам спокутувала людськi грiхи перед Сином Божим. Цей образ, несподiваний для християнськоï етики, покликаний, зрештою, не захищати людство вiд звинувачення про його нездатнiсть зрозумiти Iстину й недоцiльнiсть жертвувати заради нього, а звернений саме до тих внутрiшнiх струн, якi здатнi вiдкритися для благодатi Святого Духа. Цей образ вказує шлях для вiдкриття себе, а вiдтак i вiдкриття свого покликання як Божого створiння. Поема "Одержима" є дуже показовою для всiєï творчостi генiальноï поетеси, адже звернення до визначальних моментiв буття одночасно визначає i рiвень достойностi автора. Безсумнiвно, розумiння Iстини вiдбилося у самiй життєствердностi творчостi Лесi Украïнки. Як приклад могутнього пророчого дару великоï поетеси може слугувати один з бiлих вiршiв, датованих 1904 роком, але який здатний сприйняти в усiй повнотi його смислу лише сучасний читач: I ти колись боролась, мов Iзраïль, Украïно моя! Сам Бог поставив Супроти тебе силу невблаганну Слiпоï долi. Оточив тебе Народами, що мов леви в пустинi Рикали, прагнучи твоєï крови. Пiслав на тебе тьму таку, що в нiй Брати братiв не пiзнавали рiдних. I в тьмi з Їявився хтось необоримий, Якийсь дух часу, що волав ворожо: "Смерть Украïнi!" Та знялась високо Богданова правиця, i народи Розбiглися, немов шакали ницi. Брати братiв пiзнали i з Їєднались. I дух сказав: "Ти перемiг, Богдане, Тепер - твоя земля обiтована!" I вже Богдан пройшов по тiй землi Вiд краю i до краю. Свято згоди Мiж ним i духом гучно вiдбулося В золотоверхiм мiстi. Але раптом Дух зрадив. Знову тьма, i жах, i розбрат. I знов настав єгипетський полон, Та не в чужiй землi, а в нашiй власнiй А далi - розлилось Червоне море I роздiлилося по половинi, I знов злилось докупи й затопило - Кого? Ой леле! Новий фараон Пройшов живий помiж Червоне море, Але козак з конем пропав навiки. Спiвай, радiй, ненависна чужинко, Бий в бубон i лети в танок з нестями, Кiнь i ïздець в Червонiм морi згинув, Тобi зостався спадок на прикраси, Бо зносиш ти Украïни клейноди, Святкуючи над нею перемогу. Такий для нас був вихiд iз Єгипту... Немов потоп. Заграло i ущухло Червоне море, висохло, й осталась Безрадiсна пустиня пiсля нього. I став по нiй блукать новий Iзраïль, По тiй своïй землi обiтованiй, Немов якась отара безпричальна. З отарою блукали й пастухи, Вночi за тiнню йшли, а вдень з вогнем. Коли ж у ïх з Їявлявся дух величний, Що вогняним стовпом палав у тьмi, А вдень iшов мов туча грiзно- бiла, - Вони не вiрили своïм очам, I врозтiч розбiгались манiвцями, I попадали ворогам в полон. ...Чи довго ще, о Господи, чи довго Ми будемо блукати i шукати Рiдного краю на своïй землi? Який ми грiх вчинили проти Духа, Що вiн зламав свiй заповiт великий, Той, взятий з бою волi, заповiт? Так доверши ж до краю тую зраду, Розбий, розсiй нас геть по цiлiм свiтi, Тодi либонь журба по рiднiм краю Навчить нас - де i як його шукать. Тодi покаже батько свому сину На срiбне марево удалинi. I скаже: "Он земля твого народу! Борись i добувайся Батькiвщини, Бо прийдеться загинуть у вигнаннi Чужою-чуженицею в неславi". I, може, дасться заповiт новий, I Дух новi напише нам скрижалi. Але тепер? Як маємо шукати Свого народу землю? Хто розбив нам Скрижалi серця, Духа заповiт? Коли скiнчиться той полон великий, Що нас зайняв в землi обiтованнiй? I доки рiдний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон? /**(1904)**/ Тверда, переконлива вiра в людину, в ïï високе покликання, торжество християнських iстин - головний рушiй творчостi генiальноï дочки украïнського народу. Те, що колись спекулятивно охрещували як революцiйнiсть, насправдi було палким прагненням якнайскорiшого утвердження справжнiх моральних цiнностей як у конкретно взятiй людинi, так i в суспiльствi загалом. Ця переконанiсть не була декларативним проповiдуванням догм, а грунтувалася на знаннi Духа, що вiдкривається лише обраним раз на сто рокiв. ** /*Як я умру, на свiтi запалає*/ /*Покинутий вогонь моïх пiсень,*/ /*I стримуваний пломiнь засiяє,*/ /*Вночi запалений, горiтиме удень.*/ /**Леся Украïнка.**/ ** Се талант наскрiзь мужнiй, хоч не позбавлений жiночоï грацiï i нiжностi... Їï поезiя - то огнисте оскарження того гнiту сваволi, пiд яким стогне Украïна. /**I.Франко.**/ ** Iнтереси Лесi Украïнки були дуже широкi: поезiя, драматургiя, проза, лiтературна критика, публiцистика, iсторiя, етнографiя й фольклор, музикознавство. В усiх цих рiзноманiтних дiлянках духовного життя украïн-ського народу вона стояла на рiвнi передових iдей свого часу. /**.Бiлецький.**/ ** Їï твори були не для загального розумiння i вподобання. /**О.Пчiлка.**/

Укра&IUML;нка Леся


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация