ЛЕСЯ УКРАЇНКА


(1871 - 1913) Лариса Петрiвна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новоградi-Волинському, тепер Житомирськоï областi, в сiм'ï повiтового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та вiдомоï украïнськоï письменницi, громадськоï дiячки Олени Пчiлки, сестри Михайла Драгоманова.
Взимку 1881 р. в Луцьку на рiчцi Стир у сильний мороз Леся промочила ноги в крижанiй водi. Спочатку родина думала, що звичайна простуда i як наслiдок
- ревматизм швидко мине, але коли показали хвору киïвському хiрургу, вiн поставив невтiшний дiагноз: туберкульоз кiсток. Отже, з цього часу й розпочалася боротьба поетеси з хворобою, сильними болями. Боротьба, яка загартувала дух Лесi Украïнки. Через хворобу до школи дiвчина не ходила, та завдяки самоосвiтi, феноменальним здiбностям до мов, лiтератур, iсторiï стала високо ерудованою у цих галузях знань. Леся, попри страшнi болi в кiстках, продовжувала грати на фортепiано, малювала, знала майже всi основнi європейськi мови, а також старогрецьку й латинську - всього понад десять мов, у 19 рокiв написала для своєï молодшоï сестри книжку "Стародавня iсторiя схiдних народiв", видану в 1918 роцi як пiдручник для нацiональноï школи. Пiд впливом арешту тiтки Олени Антонiвни Косач, яка належала до киïвського гуртка "бунтарiв", Леся пише в 1881 р. вiрш "Надiя", де звучать зовсiм недитячi слова: Нi долi, нi волi у мене нема, Зосталася тiльки надiя одна: Надiя вернутись ще раз на Вкраïну... З 1882 р. постiйним мiсцем проживання родини стало с. Колодяжне поблизу м. Ковеля. Саме тут, на Волинi, формується любов Лесi до краси природи, якою пiзнiше буде наскрiзно просякнута вся и поетична творчiсть. У 1884 р. у львiвському журналi "Зоря" були опублiкованi два вiршi юноï поетеси "Конвалiя" i "Сафо", пiд якими вперше з'явився псевдонiм
- Леся Украïнка (його вона обрала пiд впливом прикладу дядька Михайла Драгоманова, який користувався прибраним iм'ям Украïнець). У 1886 р. у Львовi окремою книгою вийшли два оповiдання М. Гоголя "Запропаща грамота" i "Зачароване мiсце" в перекладi Лесi Украïнки. З того часу Леся активно друкується в журналах "Зоря", "Дзвiнок", "Народ", "Житє i слово". У 1892 р. у Львовi виходить украïнською мовою "Книга пiсень" Г. Гейне, куди ввiйшли 92 переклади його творiв, здiйсненi Лесею Украïнкою, а наступного 1893 року виходить збiрка поезiй "На крилах пiсень". З цього року поетеса перебуває пiд таємним наглядом за постiйне спiлкування з особами, якi були в засланнi або займались антиурядовою дiяльнiстю. Влiтку 1894 р. Леся Украïнка вiдвiдала дядька М. Драгоманова в Софiï, познайомилася з емiгрантами, з болгарськими культурними дiячами, багато прочитала того, чого не могла мати вдома. У 1899 р. виходить збiрка "Думи i мрiï".
Важким випробуванням для поетеси стали хвороба i смерть вiд туберкульозу Сергiя Мержинського в 1901 p., ïхнi взаємини вiдбитi в поезiях "Порвалася нескiнчена розмова", "Твоï листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...", "Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти", "Я бачила, як ти хиливсь додолу". Над лiжком смертельно хворого Мержинського Леся за одну нiч написала драматичну поему "Одержима".
У 1902р. вийшла ïï збiрка "Вiдгуки". У 1903 р. Леся Украïнка взяла участь у святi вiдкриття в Полтавi пам'ятника Iвану Котляревському, де зустрiлася з багатьма дiячами украïнськоï культури. У цей час вона активно працює як драматург. 25 липня 1907 р. Леся Украïнка виходить замiж за фольклориста Климента Васильовича Квiтку. Цього ж року в неï виявилися симптоми туберкульозу нирок. Поетеса усвiдомлює, що з такою хворобою жити ïй залишається небагато, тому поспiшає писати, мужньо перемагаючи фiзичнi болi. 1 серпня 1913р. Леся Украïнка помирає в м. Сурамi в Грузiï. ïï тiло перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищi. Похорон поетеси перетворився на велику народну демонстрацiю. Полiцiя заборонила промови, спiви, жандарми зрiзали на вiнках червонi стрiчки з написами. Становлення творчоï iндивiдуальностi поетеси вiдбувалося iнтенсивно. Оцiнюючи першу книжку Лесi Украïнки, Франко назвав ïï найважливiшим здобутком нашоï лiтератури того року. Вона видiлялася на лiтературному полi громадянськими мотивами, оптимiстичним звучанням, ритмiчними пошуками. Новаторство Лесi Украïнки виявилося не тiльки в розривi з анахронiчними традицiями побутово-етнографiчноï драматургiï, айв iнтенсивному опрацюваннi жанру драматичноï поеми. Дуже важливе мiсце в творчостi поетеси займає твiр, написаний влiтку 1911 р. за дванадцять днiв. Авторка назвала його драмою-феєрiєю, тобто драмою, в якiй вiдбуваються незвичайнi, неймовiрнi перетворення, в якiй поряд з людьми дiють постатi, створенi ïхньою уявою. У листi до Агатангела Кримського вiд 27 жовтня 1911 р. Леся Украïнка писала, що драма була створена на честь "волинським лiсам" i за жанром близька до п'єси нiмецького драматурга Г. Гаупшяна "Потоплений дзвiн", названоï автором драмою-казкою. У листi до матерi 2 сiчня 1912 р. Леся Украïнка зазначала, що "Лiсова пiсня" з'явилася в результатi спогаду про дитинство, проведене на Волинi, коли ïï навiки зачарував образ лiсовоï русалки, марки. А прототипами реальних образiв у драмi були волинськi селяни, зокрема Лев Скулинський, чиï розповiдi так любила слухати мала Леся. Своєрiдною є i композицiя твору. Драма складається з прологу i трьох частин. Незвичним є те, що в пролозi ми ще не бачимо анi Мавки, анi Лукаша. Пролог має зовсiм iншу функцiю: вiн готує нас до того, що природа, мiфiчнi персонажi є повноправними дiйовими особами п'єси. .. У пролозi окреслюється мiсце дiï драми - простора галявина в старезному лiсi, яка переходить "в куп Їя та очерети, а в одному мiсцi в яро-зелену драговину - то береги лiсового озера, що утворилося з лiсового струмка". Ця картина вiдповiдно до змiн пiр року також змiнюється. Дiя прологу - провесна, коли починає оживати природа, i саме в цей час пробуджуються почуття Мавки i Лукаша, розкривається висока поетичнiсть ïхнiх душ. Пора пiзнього лiта в другiй дiï символiзує наростання переживань Мавки, посилення ïï душевних страждань. Поетичний свiт високоï духовностi стикається з меркантильним свiтом. Перед Лукашем постає складне питання вибору мiждухшним свiтом (любов до Мавки) i земним, матерiальним (одруження з Килиною). Пiд впливом матерi, ïï брутальним тиском Лукаш втрачає щирiсть, привiтнiсть у стосунках з коханою. I що дуже символiчно: вiн навiть втрачає можливiсть грати на сопiлцi, чарiвний звук якоï в першiй дiï i пробудив кохання Мавки до нього. Мавка побачила в Лукашевi те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблi рве, з якими вона ранiше була в щирiй дружбi. Вона високо цiнує здатнiсть людини до творчостi. Мавцi нелегко зрозумiти приховану сутнiсть людських взаємин, ïй ще важче тодi, коли примушують завдавати болю природi, часткою якоï є вона сама. Саможертовнiсть Мавки виявляється в сценi, коли вона рипуче черкає серпом по своïй руцi, щоб не жати жито, не руйнувати краси Русалки Польовоï. Вiдчуваючи серцем сум'яття Лукаша, визрiвання його зради, Мавка прохає коханого не зневажати "душi своєï цвiту", з якого народилося високе почуття: "Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший - вiн скарби творить, а не вiдкриває". Але всi прохання Мавки тiльки дратують Лукаша. Звiдси ïï болiсне одкровення: Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки смутно, що не можеш та своïм життям до себе дорiвпятись. Лукаш не може зрозумiти смисл слiв коханоï, не може збагнути високостi ïï почуття, як i багатства людськоï душi. Третя дiя переносить нас у "хворе свiтання пiзньоï осенi". Своïм нерозумним вибором Лукаш втратив абсолютно все: i любов, i вмiння вiдчувати красу, милуватися нею, I здатнiсть до творчостi. Тому дуже символiчним є те, що Лiсовик перетворив зрадливого коханця своєï дочки на вовкулаку (напiввовка, напiвлюдину). Але вiрна душа Мавки продовжує його любити, вона не втратила здатнiсть прощати. Мавка знайшла "теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люде повертає", тим самим давши Лукашевi ще один шанс - вона прагне допомогти тому, хто схибив, помилився. Зрештою, Мавка з'являється перед Лукашем в алегоричнiй постатi загубленоï Долi, яка вказує Лукашевi на вербову сопiлку як останнiй шанс спокутування вини. В зболених очах Лукаша з'являється щось дитяче, i тодi перед ний постає легка, прозора постать, яка "з обличчя нагадує Мавку". Вона заспокоює Лукаша, бо хоч вiн i "збавив ïï тiла", та душу дав. Останнiй монолог Мавки - сумний за формою, але оптимiстичний за змiстом: це пiсня про невмирущiсть духовного, про вiчнiсть краси. Таким чином, драма-феєрiя "Лiсова пiсня" - глибоко фiлософський твiр про взаємодiю добра i зла, про боротьбу людини за вiльне, красиве, духовно багате життя. Це гiмн єднанню людини й природи.
Драматична поема Лесi Украïнки "Бояриня" пройшла дуже складний шлях до читача. Вона написана протягом 27 Ї29 квiтня 1910 року в Хельвага поблизу Каïра, де поетеса перебувала на лiкуваннi. Надрукований цей твiр був пiсля смертi Лесi Украïнки в 1914 роцi, за часiв СРСР був суворо заборонений i знайшов свого читача тiльки в 1989 роцi. Така складна доля драматичноï поеми неодмiнно ставить перед нами запитання: чим же цей твiр мiг бути настiльки небезпечним, щоб бути вилученим iз лiтературного процесу на 75 рокiв? "Бояриня" - єдиний твiр Лесi Украïнки, побудований на темах i проблемах нацiональноï iсторiï, за що поетесi доволi часто дорiкали. Темою п'єси є змалювання суспiльно-полiтичноï атмосфери Украïни й Московщини XVII столiття. У першiй дiï "Бояринi" Iван, брат головноï героïнi Оксани, закидає Степановi та Степановому батьковi, що вони зрадили Украïнi, бо "понадились на соболi московськi". Вiн твердо переконаний, що клятва, яку Богдан Хмельницький разом з козаками склали московському царю, може й має бути скасованою, бо цар з боярами першими порушили колишню угоду. Iван наполягає, що його поколiння має зi зброєю в руках повернути своïй краïнi колишню славу. Батько Iвана, Олекса Перебiйний, i Степан вважають, що покращити ситуацiю в Украïнi можна лише переговорами та поступками з боку царя, а зраджувати клятву, навiть у вiдповiдь, для козака є неможливим. Саме цi протилежнi думки i є основою конфлiкту драматичного твору. На початку твору в розмовi зi Степаном Оксана каже, що над усе цiнує в Степановi те, що вiн має, на вiдмiну вiд решти лицарiв, руки "вiд кровi чистi".
Вирушаючи разом з чоловiком до Московщини Оксана повна оптимiзму. Але поступово ми спостерiгаємо, як у Москвi ïï погляди починають змiнюватись. Героïню дивує i лякає полiтично-соцiальний лад Московщини, що базувався на доносах, шпигунствi й катуваннi людей. Незрозумiлим для неï виявляється i обмеження прав жiнки, яка не має права "з чоловiками при беседi бути", i обов'язок гостинноï хазяйки цiлувати й частувати старих бояр, i заборона молодим бачитись до весiлля, i неможливiсть "спiвати по гаях", i навiть жiночий одяг Оксанi видається дуже дивним. Проте навiть не рiзниця в побутi Украïни та Московщини дивує i примушує страждати героïню. Вона болiсно переживає постiйне приниження свого чоловiка, який змушений догоджати боярам, остерiгатися доносiв, витанцьовувати гопака перед царем, бути улесливим, хитрувати, при цьому думаючи, що так вiн служить своïй Батькiвщинi. Степан у неï дуже обережний: вiн хоче навiть спалити присланого Оксанi вiд братчицi листа, бо це
- небезпечно! Степанова обережнiсть пояснюється тим, що вiн дуже боïться тортур. "Дибою" вiн лякає i свою дружину. Оксана усвiдомлює, що ця недостойна козака поведiнка ïï Степана зумовлена полiтичною ситуацiєю, яка склалася в Украïнi, зокрема домаганнями гетьмана Петра Дорошенка звiльнити Украïну вiд надто деспотичноï опiки царського уряду i бояр, та все одно копромiс Степана з власною совiстю, попирания ним своєï людськоï гiдностi та честi боляче ранить ïï. А тут ще кривавi чвари на рiднiй сторонi, хоча вона готова сприйняти в iм'я визволення Украïни спiлку гетьмана Дорошенка з татарами, яка принесла стiльки горя i слiз ïï народовi. Степан нагадує Оксанi, що вона завжди боялася вiйни: Схаменися! Ти ж так боялася розливу кровi, а ся вiйна найпаче братовбiйна, що Дорошенка зняв на Украïнi, - то ж вiн татар на помiч приєднав
i платить ïм ясирем християнським. Оксану плюндрування Украïни, безперечно, лякає, але вона не бачить великоï рiзницi мiж татарською неволею i московською: Ти хiба не ходиш
пiд ноги слатися своєму пану,
мов хановi? Скрiзь палi, канчуки... холопiв продають... Чим не татари? Душевнi страждання, а також розлука з рiдною землею приводять Оксану до важкоï хвороби (ностальгiï), єдиним способом вилiкуватись вiд якоï, за словами лiкаря, є необхiднiсть вiдвiдати рiдний край. Але Степан зазначає, що до тих пiр, поки в Украïнi "неспокiйно", ïх виïзд на батькiвщину буде розцiнений царем i боярами як зрада. Згодом вiн пропонує Оксанi поïхати в Украïну, але та гнiвно йому вiдповiдає: А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраïнi!
Сидiв-сидiв у запiчку московськiм,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраïнi, - тепер, як "втихомирилось", ти ïдеш
того ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi. Наприкiнцi поеми вона знову повертається до колишньоï розмови зi Степаном про незаплямованiсть кров'ю його рук. Але тепер ïï точка зору змiнилася:
От, здається, руки чистi, проте все мариться, що ïх покрила не кров, а так... немов якась iржа... як на старих шаблях буває, знаєш? Оксана порiвнює себе й Степана iз заiржавiлою шаблею, що зрослася з такою ж заiржавiлою пiхвою. Цей образ дуже символiчний: так, як шабля без дiï дуже швидко iржавiє i не може принести нiякоï користi власнику, так i Оксана зi Степаном своєю бездiяльнiстю фактично зрадили Украïну. Леся Украïнка в своïй драмi проводить паралель мiж долею Оксани та долею Украïни. I молода жiнка, i ïï рiдний край змушенi були скоритися поневолювачам, хоча й намагалися боротися до останнього. Поетеса зображає трагедiю народу, який не змiг залишитися вiльним, i закликає боротися й завжди обстоювати незалежнiсть своєï краïни. Виходячи з такоï iдеï твору, стає цiлком зрозумiлим, чому за часiв СРСР поема знаходилася пiд суворою забороною. Адже цей твiр пробуджував i пробуджує почуття нацiональноï гiдностi й бажання в будь-який спосiб, навiть збройно, боронити рiдний край.
Спадщина Лесi Украïнки належить всесвiтнiй скарбницi художнього слова. ïï творчiсть неможливо належним чином оцiнити, настiльки багатогранним є ïï талант: поет-лiрик, автор лiро-епiчних поем, драматург-новатор, перекладач, публiцист, критик, активний громадський дiяч. ïï найкращi твори позначенi намаганням поєднати "гармонiю iдеалу з життєвою правдою", що стало однiєю з iстотних особливостей ïï" творчого методу, визначеного самою поетесою як новоромантизм. Дуже влучно сказала про Лесю Украïнку Л. Старицькi-Черняхiвська: "Хто хоче знати життя ïï серця, хай читає ïï твори." ОСНОВНI ТВОРИ: Збiрки поезiй "На крилах пiсень", "Думи i мрiï", "Вiдгуки", поема "Давня казка", драма-феєрiя "Лiсова пiсня", драматичнi поеми "Бояриня", "Одержима".
ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Мiщенко Л. Леся Украïнка. ЇК., 1986. 2. Жулинський М. Драматична доля драматичноï поеми (про "Бояриню" Лесi Украïнки) //Прапор. - 1989, - - 9. 3. Борисюк Т. "Лiсова пiсня" Лесi Украïнки i "Затоплений дзвiн" Гергарта Гауптмана//Слово i час - 1990. - - 3. 4. Драй-Хмара М. Бояриня//Леся Украïнка. Бояриня. ЇК., 1991.; 5. Криловець А. Сiм струн я торкаю (Iз секретiв поетичноï творчостi Лесi Украïнки) //Дивослово. - 1995. - - 7.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА