<< Главная страница

Микола ВIнграновський (Народився 7 листопада 1936)


ЧАРIВНИК СЛОВА Вельми небуденне явище в нашiй лiтературi - поезiя Миколи Вiнграновського. Кажу: поезiя, хоч в останнi роки вiн бiльше пише прозу. Проте i проза його навдивовижу поетична. Вiн у всьому поет. А щоб пiзнати поета, радив колись мудрий Гете, треба пiти в його краïну... Що ж таке: поетова краïна? Це не просто географiчне чи полiтико-адмiнiстративне поняття. Це i земля, де вiн народився i зростав, де вбирав у себе безлiч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це i доба, що дала настроєнiсть i масштаб цьому духовi. Це i люди, в яких i через яких поставали йому земля i доба: батько i мати, кревнi й сусiди, друзi й ровесники... Це народ. Це великi книги й великi iмена, до яких тягнувся... Земля... Миколаïвщина, пiвдень Украïни, де зустрiлися двi безмежностi
- неба й степу. Степова рiчка Кодима, маленька посестра Бугу й Днiпра, в якiй
- вiдчуття близькостi могутнього пониззя Днiпрового й козацького Чорномор'я. Одноманiтний i непоказний для невтаємниченого, а насправдi щедрий i ласкавий, зворушливий свiт полину i чебрецю, воронцiв i молочаю, фантастичних гарбузiв i слiпучих помiдорiв на городах, мiрiад коникiв-скрипалiв у травi й солiстiв-жайворонкiв у небi (тодi ще так було!), палючого сонця i нечастих теплих дощiв, скупих рос i лютих суховiïв, золотих хлiбiв i манливих пiдземних скарбiв... У прадавнi часи тут переходили й витiсняли один одного десятки войовничих народiв, залишивши по собi тьмянi спогади в iсторiï,
- аж поки заселив цю землю наш народ, скропивши ïï своïм потом i кров'ю... Час... Рiк народження: 1936-й. Той, що дав лiтературi украïнськiй ще й Iвана Драча, Володимира Пiдпалого, Вiталiя Коротича; роком ранiше народилися Василь Симоненко i Борис Олiйник, роком пiзнiше - Євген Гуцало. Майже всi тi, кого пiзнiше назвали поколiнням шестидесятникiв, хто разом iз трохи старшими Григором Тютюнником, Лiною Костенко, Дмитром Павличком, Вiктором Близнецем та трохи молодшими Валерiєм Шевчуком, Володимиром Дроздом та iншими ознаменували нову хвилю в украïнськiй лiтературi, визначали обличчя молодого тодi лiтературного поколiння. Їх називали "дiтьми вiйни". Справдi, на ïхню дитячу долю випали тяжкi випробування воєнного лихолiття та повоєнноï вiдбудови. I цi враження потiм лягли в основу багатьох ïхнiх творiв. Але хочеться звернути увагу й на iнше в долi цього поколiння. Великi iсторичнi подiï, картини зрушення свiту, запавши в дитячу свiдомiсть, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрiвали розмах уяви, масштабнiсть мислення, дух тривожноï причетностi до iсторiï, почуття вiдповiдальностi за долю свого народу. Отож - народ... Це поколiння вiдчувало свою органiчну причетнiсть до нього. Воно бачило, як ïхнi матерi, залишившись самi, не тiльки годували краïну, а й крилом своïм осiнили майбутнє краïни в дiтях своïх... Як батьки, що поверталися з фронтiв, - далеко, далеко не всi, - зраненi й калiченi, ставали до плугiв i верстатiв. Як старшi брати й сестри "вербувалися" (або ïх мобiлiзували!) на вiдбудову шахт Донбасу й заводiв Запорiжжя. Як ïхнi ровесники (та й самi вони!) вчилися уривками мiж прополюванням бурякiв у колгоспi, заготiвлею палива для школи й усiлякою роботою на присадибнiй дiлянцi; читали при каганцi, писали мiж рядкiв старих уцiлiлих книжок, бо зошитiв не було, а за пiдручниками займали чергу, бо ïх чи й було по одному на клас, а проте мрiяли (принаймнi багато з них) стати неодмiнно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами. I ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-"прорезинках" i полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплi... Неповторна, щемливо зворушлива мiшанина нужди, вбогостi, високих поривань, наïвностi й чiпкоï енергiï, малих матерiальних та великих духовних запитiв... Не слiпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному вiдродженнi, в припливi нових творчих сил стояла за долею кожного з отих "дiтей вiйни" i вела ïх дорогами, всю символiчну значущiсть яких видно лиш тепер... Так i Миколу Вiнграновського привела вона з Богопiльськоï (нинi Первомайськоï) школи на Миколаïвщинi - через захоплення Шевченком, Пушкiним, Лєрмонтовим - до Киïвського театрального iнституту, "вивела" на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирiзнило обдарованого юнака, а щаслива рука "коронувала" на долю артиста, кiнорежисера й поета, на болiсну й щасливу причетнiсть до вiчного творення духовностi свого народу... Пам'ятним i неповторним був для украïнськоï поезiï 1961 рiк. "Лiтературна газета", попередниця теперiшньоï "Лiтературноï Украïни", подала низку щедрих i дерзновенних публiкацiй вiршiв на всю сторiнку, вiдкривши читачам ряд iмен, якi зразу ж привернули загальну увагу шанувальникiв украïнського слова i без яких сьогоднi не уявиш нашоï лiтератури. 7 квiтня газета вийшла iз заголовком на всю четверту сторiнку: "Микола Вiнграновський. З книги першоï, ще не виданоï". Фото красивого iнтелiгентного юнака, який гордо ступає киïвською вулицею, - i п'ятнадцять вiршiв, що вiдтодi так i лишилися в украïнськiй поезiï ïï непритьмянiлими перлинами: "Прелюд Землi", "Зоряний прелюд", "Прелюд кохання" та iншi. 5 травня так само на всю сторiнку: "Вiршi лiкаря Вiталiя Коротича".
18 липня - "Нiж у сонцi. Феєрична трагедiя в двох частинах" Iвана Драча. 17 вересня - "Зелена радiсть конвалiй" Євгена Гуцала... Не часто трапляється, щоб першi газетнi публiкацiï вiршiв ще не вiдомих авторiв викликали такi ряснi вiдгуки й полемiку, як воно сталося з Миколою Вiнграновським та Iваном Драчем. Багато читачiв гаряче вiтали ïх.
Але не бракувало й таких, кого вiршi молодих поетiв спантеличили: в них знаходили "штукарство", "туманностi", "навмисну ускладненiсть", "деструкцiю" тощо.
Трохи вгамував пристрастi виступ Максима Тадейовича Рильського, який одну iз своïх "вечiрнiх розмов", що тодi регулярно друкувалися у газетi "Вечiрнiй Киïв", цiлком присвятив поетичним дебютам М. Вiнграновського, I. Драча, В. Коротича. Висловивши низку зауважень, вiн водночас пiдкреслив безумовну обдарованiсть та перспективнiсть молодих авторiв, ïхнє право на власнi пошуки; при цьому особливо вiдзначив нацiональну емоцiйну стихiю та довженкiвське начало у Миколи Вiнграновського. Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вiнграновського стала його перша поетична збiрка "Атомнi прелюди", що вийшла 1962 року. (До речi, майже одночасно вийшла i перша збiрка Василя Симоненка "Тиша i грiм", як i перша збiрка Iвана Драча "Соняшник"). Книжка вразила i багатьох окрилила своєю незвичайнiстю - масштабнiстю поетичноï думки й бентежною силою уяви; дiапазоном голосу, що вмiщав у собi i громадянську патетику, i благородний сарказм, i щемливу нiжнiсть; високим моральним тонусом i самостiйнiстю громадянськоï позицiï, тiєю гiднiстю i сувереннiстю, з якими говорилося про болi народу, проблеми доби, суперечностi iсторiï. Космос, людство, земля, народ, доба, Украïна
- ось який масштаб узяла поетична мова Вiнграновського, ось у яких вимiрах жив його лiричний герой. Наступна поетична збiрка Миколи Вiнграновського вийшла через п'ять рокiв. Звалася вона "Сто поезiй", але насправдi в нiй ïх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслiдок рiзних цензурних втручань i "перетрясок", i така невiдповiднiсть виглядала символiчно, бо вказувала на тi труднощi, якi поетовi доводилося долати на шляху до читача. На той час уже вiдбулися не лише iдеологiчнi погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та iншi молодi митцi, а й полiтичнi арешти нацiонально активноï молодi. На змiну хрущовськiй вiдноснiй "вiдлизi" приходило те, що пiзнiше дiстало назву брежнєвського "застою", хоч фактично було не застоєм, а реакцiєю. Суспiльна атмосфера стала вкрай несприятливою для вiльноï творчостi, для реалiзацiï таланту в будь-якiй сферi мистецтва i культури. Потрiбна була велика душевна опiрнiсть, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вiнграновський змiг це зробити, хоч, звичайно, вiн сам змiнювався: новi обставини, новий життєвий досвiд, природний внутрiшнiй розвиток, - а вiдповiдно змiнювався i характер його поезiï. На мiсце громадянськоï вибуховостi починають приходити розважливiсть i роздумливiсть; патетичнi та героïчнi iнтонацiï обростають обертонами журливостi, гiркоти, тихоï радостi; масштабнiсть притишується зосередженiстю. Вже вгадується внутрiшнiй рух вiд душевноï "романтики" до душевного "реалiзму". Виразним свiдченням дальшого творчого розвитку Вiнграновського стала збiрка "На срiбнiм березi" (1978). Поетiв голос став начебто тихiшим, але вiдбулося внутрiшнє ускладнення й збагачення його лiрики, пiдвищилася прихована, в собi зосереджена iнтенсивнiсть душевного життя. А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка - "Губами теплими i оком золотим". В нiй органiчно переплелися i картини природи, i спогади дитинства, й iнтимна лiрика, i предметна реальнiсть свiту, i химерiя, i казка, i добра витiвка, i гумор, i затамована жура: найбуденнiшi буднi людини i природи постають як свiтова мiстерiя... Потiм були ще поетичнi збiрки, була велика книжка "Вибраного" (1986), в якiй, до речi, була представлена i проза (до неï ми ще повернемось). Остання ж збiрка - "Цю жiнку я люблю" (1990) - мiстить, крiм iнтимноï лiрики, ще й ранiше не публiкованi вiршi з 60
Ї70-х рокiв та новi поезiï, в яких Вiнграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу перiоду "шестидесятництва", але вже в iншiй якостi
- iз складнiшим, драматичнiшим розгортанням думки й переживання...
Поезiя Миколи Вiнграновського вся напружено й тремко зосереджена на "клятих питаннях" - i вiчних, i нашоï доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кiлька давнiших та новiших творiв - "Демона", "Елегiю", "Украïнський прелюд", "Оксанi", "Поïхали на Сквиру...", "До себе", "Останню нiч Богуна", "Хтось опiвночi..."; власне чи не кожен вiрш це засвiдчить. Але його поезiя переступає через декларативне i понятiйне з'ясування цих питань буття особистостi, нацiï, людства
- i оперує глибинними емоцiйними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань. У химернiй i пристраснiй медитацiï "Води iз очерету хлюпавиця..." не вжито жодного поняття iз сфери громадянського життя (хiба що найзагальнiше: "твоя свята мета"), а проте вiрш з великою силою i пластичнiстю вiдтворює драматизм саме громадянського самопочування, громадянськоï мiсiï украïнського поета другоï половини XX столiття. У Вiнграновського майже завжди свiтоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу й незглибнiшу сферу, в загальну динамiку душевного життя, стає всепроникним i всюдиприявним у душi: розпросторює свою владу на все духовне єство людини, а не залишається, як це здебiльшого буває в менш суб'єктивнiй поезiï, вiдокремленою дiлянкою спецiальних силкувань. Неповторна iндивiдуальнiсть Вiнграновського невловна i бiжуча, як живе срiбло. Його поезiя - це стихiя, що в нiй цiлковито вiдсутня якась навмисна спрямованiсть, передбаченiсть. Постiйне переливання настроïв, станiв, натхненна гра уяви. Нiколи не вгадати, про що вiн говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрiв його душi i який настрiй хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися мiсцем iншому... Все, чого коли-небудь сягав його душевний зiр i що чутно чи нечутно торкалося колись його душi, - все воно живе в ньому постiйно, глибоко жеврiє здатною щомитi спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилi полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом - з найнепомiтнiшого i найнесподiванiшого приводу. Але в цiй непiдлеглiй стихiï його поезiï є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вмiст душевного життя i до якого все так чи iнакше знову й знову повертається, все невтримно тяжiє. Це - народ, нацiя. Украïна. Украïна в усiй складностi ïï iсторичноï долi - це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рiдше або частiше, вiддаючи данину злобi дня, традицiï чи власному сентименту. Це щось бiльше, це те, чим живе його душа. I, зрештою, все, що вiн пише, - про неï. Навiть у найiнтимнiших поезiях не варто надто дослiвно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде "не про ту любов", про iншу. Його мадонна, його Марiя, його наречена, подруга, жона, мати, дiвчина, Оксана, Надiя, дитя, ластiв'ятко, Днiпро, Рось - всi i все, кому й чому вiн звiряється в любовi, - все це зливається в один великий i неосяжний образ. Поет говорить про свою Вiтчизну, про Украïну в ïï незбагненностi й невизначальностi. Вона для нього - в усьому життi. Одна з пiдстав душевноï структури Вiнграновського - його глибока, органiчна народнiсть i нацiональнiсть. Звiдти ж багато що i в душевному типi, i в поетичному стилi його. Колись Довженко говорив про вроджений такт i цноту, розважну гiднiсть та душевну мудрiсть свого батька й дiда
- украïнських селян, про ïхню внутрiшню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичнiсть. Щось iз цих якостей "днiпровського племенi" вiдчувається в пiдAрунтi поезiï Вiнграновського (плюс "мiстерiя" украïнського степу, пiвдня), i це певною мiрою рiднить ïï з довженкiвським духом. Як i з Шевченком. У мовi про свiй народ Вiнграновський має щось таке, що йде вiд Шевченка. Це i ота всеприсутнiсть образу Украïни, i всепоглинальнiсть любовi до неï, i почуття вiдповiдальностi за свiй народ, i безогляднiсть поетичного переживання. Читаючи цю книжку, багато хто, певне, зверне увагу на багатство i часом незвичнiсть поетичноï мови. У нас досить поширене спрощення ставлення до мови за принципом: оцього слова я не знаю, а цього не розумiю, а цього немає в словниках, а так у нас не кажуть i т. д. i т. п. Так не можна пiдходити до мови взагалi, а до поетичноï особливо. Кожен iз нас володiє в найкращому разi лексиконом iз кiлькох тисяч слiв, а всього ïх у мовi народу
- сотнi тисяч, i жоден словник не спроможний охопити всього нацiонального мовного багатства. Мови треба вчитися все життя i з довiрою та вдячнiстю пiзнавати нове, кожне незнане тобi слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бо поет не раб мови, а ïï творець, вiн максимально використовує всi очевиднi i прихованi можливостi нацiональноï мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось префiкса чи суфiкса повернути новою гранню вiдоме слово, надати йому несподiваноï барви тощо. От таким чарiвником слова є i Микола Вiнграновський. Украïнське слово постає в ньому шляхетним i вишуканим, летким i перевтiльним, гнучким i улягливим, всiєю своєю природою спочутливим до найтонших нюансiв думки й чуття. I водночас при всiй легкоплинностi, натхненнiй грайностi слова - воно в нього буває грiзне, суворе, й лапiдарне, i завжди ненапружено точне.
Поетична фраза в нього вищою мiрою "елегантна", пружна, й необтяжена, i водночас раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичнi, морфологiчнi, синтаксичнi дива украïнськоï мови, а ïï безмежна "слухнянiсть" поетовому голосовi, "покiрнiсть" кожному вiдтiнковi думки й почуття, найнiжнiшому леготовi душi. Ще давно, майже одночасно з поезiєю, почав вiн писати i прозу. Створив кiлька повiстей та багато оповiдань. Нинi працює над iсторичним романом про Северина Наливайка (опублiкованi в перiодицi уривки з нього дають пiдстави сподiватися, що це буде рiч незвичайна!). Але iз закiнчених i повнiстю видрукуваних прозових творiв кращi, на мiй погляд,
- це тi, де вiдтворено свiт дитинства або сферу спiвжиття людини i живоï природи (а власне, вся природа у Вiнграновського - вищою мiрою жива). У повiстях та оповiданнях останнього часу Вiнграновський якоюсь то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує свiт людей i свiт звiрiв, птахiв, рослин, життя всього живого й "неживого". Причому в зображеннi "персонажiв" з фауни вiн показав себе не лише художником, а й - несподiвано - оригiнальне спостережливим натуралiстом (оригiнальне, тому що спостережливiсть його межує з фантазiєю i в неï переходить), а також, сказати б, вигадливим "зоопсихологом". Iдучи вiд народноï казки, вiн натхненно одухотворює звiрiв i птахiв i так це психологiзує i злагiднює гумором, що часом здається: так, мабуть, i справдi могли б "подумати" або "сказати" тi iстоти! I вiчна для лiтератури тема дружби дитини зi звiром або птахом має у Вiнграновського свою особливiсть: у дiтях немовби вiдновлюється єднiсть живого свiту, вiдчуття якоï втрачене дорослими. Дiти для Вiнграновського - не просто тема. Це i особливе ставлення до життя, внутрiшньо близьке йому, це компенсацiя втрат дорослоï тверезостi i практичноï доцiльностi. Не випадково, мабуть, вiн останнiм часом з великою радiстю (це вiдчувається!) пише вiршi для дiтей i про дiтей. I в них, може, найбiльше є собою. Бо сягає тiєï свободи самовираження, яка є тiльки в дитинствi i яку згодом людина неминуче втрачає. Його "дитячi" вiршi - принципово новаторськi тим, що спiвмiрнi з дитячою уявою, з поетичнiстю дитячоï душi. I проливають нове свiтло на природу всiєï поезiï Вiнграновського як такоï, в якiй живе дарована людям у дитинствi безпосереднiсть сприйняття свiту, парадоксальнiсть фантазiï i душевна чистота. Зрештою, його "дитячi" твори - нiякi не дитячi (принаймнi не спецiально дитячi): вони для всiх i про всiх. I тут - ще один напрям творчих можливостей поета, який i в майбутньому ще дивуватиме i дивуватиме нас... Тридцять рокiв тому Микола Вiнграновський входив у поезiю з гордою поставою, сильним голосом i "стодумною думою" про народ, про добу, про життя. Багато що змiнилося за той час. Творчiсть його вже всiма визнана як одна з окрас нашоï лiтератури, один iз яскравих ïï здобуткiв. Але сам поет весь час виходить на новi й незнанi обрiï. Вiн весь час у дорозi. У великого таланту завжди попереду бiльше, нiж позаду.
Iван ДЗЮБА Украïнське слово - Т. 3. - К., 1994.

Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3
Микола ВIнграновський (Народився 7 листопада 1936)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация