Винниченко Володимир Кирилович


(1880-1951) письменник, громадський i державний дiяч. Голова Директорiï (1918-1919)
Народився 1880 року в селi Веселий Кут Єлисаветградського повiту на Херсонщинi (тепер Григор Їïвка Кiровоградськоï областi). Навчався у сiльськiй народнiй школi, згодом у Єлисаветградськiй гiмназiï, на юридичному факультетi Киïвського унiверситету. Брав участь у дiяльностi Революцiйноï украïнськоï партiï, потiм УСДРП. З 1903 р. - на професiйнiй революцiйнiй роботi. Член та заступник голови Центральноï Ради, перший голова Генерального секретарiату, генеральний секретар внутрiшнiх справ. Очолював украïнську делегацiю, яка у травнi 1917 р. передала Тимчасовому урядовi вимоги Центральноï Ради про надання Украïнi автономiï. Автор усiх головних законодавчих актiв УНР. Пiсля вiдставки з поста прем Їєра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорiю. Усунутий за лiвi погляди. Виïхавши за кордон, органiзував в Австрiï Закордонну групу украïнських комунiстiв. У 1920 роцi повернувся в Украïну, але спроби спiвпрацювати з бiльшовиками закiнчилися невдало. З кiнця 20-х рокiв жив у Францiï. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоïться на цвинтарi Мужена. У своïх спогадах Розалiя Винниченко писала, що Володимир народився у робiтничо-селянськiй родинi. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переïхав з села до мiста Єлисаветград й одружився з удовою Євдокiєю Павленко. Вiд першого шлюбу мати В.Ви-нниченка мала троє дiтей: Андрiя, Марiю й Василя. Вiд шлюбу з К.В.Винниченком народився лише Володимир. У народнiй школi Володимир привернув до себе увагу своïми здiбностями. Вчителька переконала батькiв, щоб продовжувати освiту дитини. Володимира вiддано до Єлисаветградськоï гiмназiï. Його украïнська вимова, бiдний одяг та iншi ознаки пролетарського походження викликали у дiтей росiйськоï або зрусифiкованоï буржуазiï ворожiсть. Тому були i бiйки з учнями, i розбивання шибок. У старших класах вiн бере участь у революцiйнiй дiяльностi, пише революцiйну поему. Повз увагу керiвництва гiмназiï це не пройшло
- карцер, виключення з гiмназiï. Однак думок про навчання вiн не залишає. Одягнений в украïнське вбрання, у сивiй шапцi i з кийком у руцi приходить на здавання iспитiв екстерном у Златопiльську гiмназiю. Доля на цей раз усмiхнулася
- Володимир одержує диплом. Будучи студентом унiверситету, створює таємну революцiйну органiзацiю "Студентська громада". 1902 року його заарештовано i посаджено до мiськоï в Їязницi. Через недостатнiсть доказiв було випущено. На нього чекало виключення з гiмназiï. Через деякий час - знову арешти, втечi, партiйна робота, написання книг та брошур на революцiйнi теми. Революцiя 1917 року застає Винниченка в Москвi. Упродовж трьох рокiв, змiнюючи рiзнi посади, Винниченко прагне принести якнайбiльшу користь Украïнi, ïï народовi. Хоча вважав себе марксистом, але свiтогляд перебував пiд впливом гуманiзму й захiдного лiбералiзму. Гуманiзм бiльшовикам був нi до чого. За два мiсяцi до емiграцiï вiн записав у "Щоденнику": "Нехай украïнський обиватель говорить i думає, що йому хочеться, я ïду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох полiтики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине дiло - лiтературу - Тут у соцiалiстичнiй совєтськiй Росiï я ховаю свою 18-лiтню соцiалiстичну полiтичну дiяльнiсть. Я ïду як письменник, а як полiтик я всiєю душею хочу померти". Лiтературна спадщина Володимира Винниченка - золотий фонд Украïни. Появу перших його творiв вiтали Iван Франко i Леся Украïнка. Коцюбинський у 1909 роцi писав: "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрiзь йдуть розмови, як тiльки рiч торкається лiтератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". "Серед млявоï тонко-аристократичноï та малосилоï або ординарно шаблоновоï та безталанноï генерацiï сучасних украïнських письменникiв, - писав I.Франко в рецензiï на збiрку оповiдань В.Винниченка "Краса i сила" (1906), - раптом виринуло щось дуже, рiшуче, мускулисте i повне темпераменту, щось таке, що не лiзе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сiє крiзь сито, а валить валом як саме життя, всумiш, украïнське, московське, калiчене й чисте, як срiбло, що не знає меж своïй обсервацiï i границь своïй пластичнiй творчостi. I вiдкiля ти взявся у нас такий? - хочеться по кождiм оповiданню запитати д. Винниченка". Пiсля 1920 року Володимир Винниченко, зрозумiло, не мiг так легко струсити "порох полiтики". Не випадково V Всеукраïнський з Їïзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його "поза законом". Полiтичну дiяльнiсть вiн продовжував у Чехословаччинi, Парижi, Францiï
- Науковцi стверджують, що вiн на перших порах пiдтримував тiснi зв
Їязки з украïнською нацiональною емiграцiєю, з групою росiйських лiтераторiв
- Бєлим, Еренбургом, Ремiзовим, але вiдмовився вiд творчоï спiвпрацi з видавництвом "Скифы". Перу Винниченка належить i проект програми антибiльшовицького "Єдиного революцiйно-демократичного нацiонально фронту". На жаль, об
Їєднати розбитi емiгрантськi групи не вдалося. "Власне тепер я все бiльше й бiльше вiдчуваю самотнiсть: вiд антибольшевицьких кiл я вiдiйшов, до большевицьких не ввiйшов. Нема нi одноï групи, з якою я почував би себе злитим, яка пiдтримувала б мене", - записав вiн 31 серпня 1925 року. I все бiльше зосереджується на лiтературнiй дiяльностi. Його п Їєси "Брехня", "Чорна Пантера i Бiлий Медвiдь", "Закон", "Грiх" перекладаються на нiмецьку мову i з Їявляються в театрах Нiмеччини та iнших європейських краïн. Друкуються i перекладаються його романи "Чеснiсть з собою", "Записки Кирпатого Мефiстофеля"
- На екранах Нiмеччини в 1922 роцi демонструється фiльм "Чорна Пантера", сценарiй якого побудовано на п Їєсi В.Винниченка "Чорна Пантера i Бiлий Медвiдь". Не забувають про Винниченка i в Украïнi. Киïвський державний драматичний театр iменi Iвана Франка здiйснює постановку п Їєси "Над". Ще ранiше його п Їєси ставилися не лише в Києвi i Харковi, але й в Одесi, Львовi, Чернiвцях, Коломиï, Москвi i Петроградi, у театрах Саратова, Самари, Тифлiса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценiчного втiлення п Їєс обговорювали з драматургом К.Станiславський i В.Немирович-Данченко, М.Садовський i Г.Юра. Лесь Курбас у своєму "Молодому театрi" поставив "Чорну пантеру i Бiлого Медвiдя" за участю режисера-постановника Гната Юри. Але звернiмося до сучасних дослiджень творчостi Володимира Винниченка. "Коли уважно прочитали його твори, - пише в журналi "Сучас-нiсть" Данило Гусар Струк, - Винниченко не проповiдував нi крайнього iндивiдуалiзму, нi тотальноï аморальностi, нi проституцiï, нi брехнi, нi вiльноï любовi, нi звiриного вiдання хотi. Радше вiн старався перевiрити, чи iдеï, якi в теорiï звучать так прекрасно, здiйсненнi, i якi з них виринають наслiдки. Якби вiн жив сьогоднi, вiн напевне проаналiзував би в своïй художнiй лябораторiï такi сучаснi явища, як родження дiтей в пробiрцi чи штучне заплiднення, як материнство за допомогою матерi-сурогата. Та його сюжети - це лише приклади того iлюстрованого матерiялу, за який його ганили, а якого вiн уживав, щоб перевiрити суттєве: а саме, до якоï мiри люди вiрять в те, що проголошують, до якоï мiри сьогоднiшнi Ляерти хочуть i можуть жити в згодi з повчанням старого Полонiя: бути вiрним самому собi. Вислiд сьогоднiшнiх його експериментiв, мабуть, був би такий самий". Володимир Винниченко
- письменник свiтового рiвня. В роки радянськоï влади його було викреслено з украïнськоï лiтератури. Настав час для повномасштабного видання його творiв, осмислення неперевершеного лiтературного надбання. Бережiмо i його заповiт: "Стiйте всiма силами за Украïну Ї"
Винниченко Володимир Кирилович