<< Главная страница

МИКОЛА ВОРОНИЙ


(1871 - 1938) Псевдонiми - Арлекiн, Вiщий Олег, Homo, Sirius, Кiндратович, Микольчик. Криптонiми - М.В., К-ич М., М-У-ко та iншi. Микола Кiндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сiм'ï ремiсника на Катеринославщинi (тепер Днiпропетровська область). Коли хлопцевi було пiвроку, родина переïхала до Харкова. Спочатку вiн навчався в Харкiвському, а потiм у Ростовському реальному училищi, звiдки був виключений за зв'язки з народниками, читання i поширення забороненоï лiтератури. Три роки перебував пiд наглядом полiцiï iз забороною вступати до вищих навчальних закладiв Росiï. Першi вiршi Вороний почав писати, ще навчаючись у Харкiвському реальному училищi. У 1893 р. вiн надрукував перший вiрш "Не журись, дiвчино". У1895 р. виïхав за кордон i навчався спочатку у Вiденському, а потiм Львiвському унiверситетах на фiлософському факультетi. У Львовi зблизився з I. Франком, який справив великий вплив на формування свiтогляду, лiтературно-естетичних поглядiв молодого поета.
М. Вороний працював бiблiотекарем i коректором Наукового товариства iм. Т. Шевченка, режисером украïнського театру товариства "Руська бесiда", в редакцiï журналу "Життє i слово", де вiв рубрику "Вiстi з Росiï". Допомагав I. Франковi у виданнi газети "Громадський голос" i "Радикал", деякий час був неофiцiйним редактором журналу "Зоря". З 1897р. був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та iнших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернiгова. У "Лiтературно-науковому вiснику" опублiкував вiдкритий лист програмного характеру, де закликав письменникiв до участi в альманасi, "який змiстом i формою мiг би хоч трохи наблизитись до нових течiй i напрямiв сучасних лiтератур".
У 1910 р. Вороний оселився в Києвi, працював у театрi М. Садовського, викладав у театральнiй школi. Протягом 1911 - 1917 pp. видав збiрки поезiй "Лiричнi поезiï" (1911), "В сяйвi мрiй" (1913), "Євшан-зiлля" (1917).
Пiсля загибелi УНР (Украïнськоï Народноï Республiки) М. Вороний не сприйняв радянськоï дiйсностi та емiгрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшавi, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувiмом i Л. Стаффом. У 1921 р. у Варшавi видав збiрку "За Украïну!", невдовзi переïхав до Львова. Викладав в украïнськiй драматичнiй школi при Музичному iнститутi iменi М. Лисенка, деякий час був директором цiєï школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Украïну, займався педагогiчною i театрознавчою дiяльнiстю.
У 1934 р. письменник був репресований, йому не дозволялось жити в Києвi. 7 червня 1938р. - розстрiляний (хоча в деяких джерелах можна знайти iншi дати i причини смертi М. Вороного, наприклад, "Помер М. Вороний у 1942 роцi в окупованiй гiтлерiвськими загарбниками Воронезькiй областi" або "Помер М. К. Вороний 1940 року, мiсце i причина смертi невiдомi". Вивчення архiвiв КДБ (комiтет державноï безпеки) дозволило документально точно визначити, що Вороний проходив по груповiй справi з традицiйним для того часу формулюванням "за участь у контрреволюцiйнiй вiйськово-повстанськiй органiзацiï" i 29 квiтня 1938 року .особлива трiйка при НКВС (народний комiтет внутрiшнiх справ) Одеськоï областi розглянула "справу тринадцятьох" i всiм винесла вирок - "розстрiляти".
Микола Вороний - постать в украïнськiй культурi неординарна. Щоб переконатись у цьому, досить згадати, що вiн був поетом, перекладачем, критиком, iсториком лiтератури, публiцистом, актором, режисером, редактором, дослiдником нацiонального театру, свiтовоï та вiтчизняноï драматургiï, громадським дiячем. Своєю творчiстю вiн обстоював думку про необхiднiсть модернiзацiï украïнськоï лiтератури, орiєнтацiï ïï на Європу. У виданому ним альманасi "З-над хмар i долин" (Одеса, 1903) поряд з модерними поезiями були представленi твори поетiв, якi виступали проти декадансу, "чистого мистецтва" та iнших течiй у лiтературi i мистецтвi, - I. Франка, П. Iрабовського, Лесi Украïнки, М. Старицького, В. Самiйленка та iнших. Вiд збiрки до збiрки поезiя Вороного глибшає змiстом, порушує загальносвiтовi теми, фiлософськi питання ("Мандрiвнi елегiï"), еволюцiонує вiд романтизму до неоромантизму та символiзму. Вiн одним з перших вводить у лiрику тему мiста, переймає ряд традицiйних мотивiв європейськоï поезiï, де протиставляється поетична одухотворенiсть i буденнiсть, утверджує нестримне прагнення людини до краси, свiтла, осягнення космосу ("Iкар", "Сонячнi хвилини"), розкриває трагiзм духовноï самотностi (цикл "Осокорi"). Але тяжiння до модернiзму не перешкоджало Вороному писати твори, пройнятi щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синiв ("Краю мiй рiдний", "Горами, горами", "Привид", вiршi, присвяченi Т. Шевченковi, I. Франковi, М. Лисенковi). Поет був переконаний, що любити свою землю, свiй народ - не означає обов'язково вихваляти, тому в нього є твори, в яких висмiюється нацiональна обмеженiсть, псевдопатрiотизм, його антигуманiстична, аморальна сутнiсть ("Мерцi", "Молодий патрiот", "Старим патрiотам"). Використавши лiтописну оповiдь про могутнiй вплив запаху трави з рiдного краю, поет пише поему "Євшан зiлля". Епiграф визначає провiдну думку твору: краще в своïй землi кiстьми лягти, нiж на чужинi бути в пошанi. I хоча до лiтописноï оповiдi вже звертались А. Майков твором "Ємшан" та I. Франко твором "Євшан", Вороний також використовує цей матерiал, щоб розглянути проблему iсторичноï пам'ятi народу.
З давнiх-давен у рiзних народiв панувала думка, що без минулого не може бути майбутнього, iсторiя - це той життєвий корiнь, на якому тримається нацiя, народ. "Яке корiння, таке й насiння", - твердить народна мудрiсть. Генiальний Т. Шевченко в посланнi "1 мертвим, i живим..." з болем у серцi звертався до своïх сучасникiв iз закликом звернути погляди в минуле, вивчити справжню iсторiю, спитати себе: "Ким? За що закутi?.." Це болюче питання ставить перед собою i украïнцями i Микола Вороний. Взявши за основу лiтописну легенду про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, автор переосмислив ïï в науку своïм сучасникам, "котрi вже край свiй рiдний зацурали, занедбали". Вiдiрваний вiд привiльних половецьких степiв, юнак звикає до чужих розкошiв, звичаïв. Переродилося, зачерствiло його серце, вмерло в ньому рiдне слово, стерлися з пам'ятi маминi пiснi колисковi й мудрi батькiвськi повчання. Посланець вiд батька спiває йому пiсню вiльного краю, але нiщо не вражає юнацького серця:
Там, де пустка замiсть серця, Порятунку вже не буде! Здавалося, нiякi лiки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий посланець намагається востаннє "пробудити" юнака: вiн виймає з-за пазухи жменьку сухоï трави зi степу - євшан-зiлля. Пахощi гiркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце невiльника. I промайнув перед очима "рiдний степ - широкий, вiльний", постав у пам'ятi нещасний батько. Зануртувала кров, прокинулось найдорожче, найсвятiше почуття - любов до рiдного краю. Зрозумiло, що тепер нiякi перешкоди не зупинять юнака на шляху до волi, до "рiдного степу", до "краю веселого". Його кличе голос кровi, голос матерi-землi. Повертається вiн до свого роду не приспаним рабом, а вiльним гордим орлом. Радiє поет, радiємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням батькiв, щоб стати ïм надiйним оборонцем. Але попри такий оптимiстичний та радiсний фiнал, ми вiдчуваємо, що авторовi цiєï поеми зовсiм не радiсно:
Де ж того євшану взяти. Того зiлля привороту, Що на певний шлях направить, - Шлях у край свiй повороту?! Як пробудити в украïнцiв дух непокори, дух свободи? Яким зiллям-приворотом прихилити ïх до рiдного лона? Такими болiсними питаннями закiнчує поему Микола Вороний. Страдницький образ пiдневiльноï, рiдноï поетовi землi гарячим струменем проходить через усю його творчiсть. Не може примиритися зболена душа поета з тим, що "... люди - невiльники нiмi, на ïх устах печать". Не коритися долi, а боротися
За Украïну, За ïï долю, Зачесть i волю, За народ! - таке творче кредо Вороного-патрiота. Вiрш "За Украïну!" настiльки щиро передавав почуття поета, що композитор Я- Ярославенко поклав ïï на музику. I ця маршова пiсня виконувалась i виконується на урочистостях украïнськоï громадськостi. Якщо визначати основнi мотиви творчостi М. Вороного, то на перше мiсце, безперечно, слiд поставити твори про безмежну любов до Украïни, про ïï мужнiх, вiдважних борцiв, якi готовi вiдстоювати свободу в будь-який спосiб. Але нi в якому разi не можна судити про творчiсть поета так однобоко. Адже людина, яка не любить iншоï людини, нiколи не зможе полюбити краïну. Тому обов'язково слiд звернути увагу й на iнтимну лiрику М. Вороного. Iнтерес до внутрiшнього свiту людини, прагнення художньо дослiдити складнiсть i суперечливiсть ïï переживань i настроïв зближують поезiï Вороного з кращими здобутками європейськоï лiрики. Так, цикл iнтимноï лiрики "За брамою раю", що охопив поезiï Д903 -1910 pp., навiяний тривалими переживаннями автора через драматичну розлуку з дружиною через рiк пiсля одруження. Поет виховував сина Марка, сподiвався на повернення щастя, хоч i усвiдомлював, що його вже не буде. Це засвiдчує "Присвята" до циклу, де стверджується* що переживання "серця само-тного, серця скорботного" - "спiв без надiй". Вiршi дають змогу простежити розвиток почуття. Були спочатку щасливi хвилини зустрiчей, тодi все в природi сяяло й усмiхалося, у серцi "любе почування" квiтло "пишним цвiтом", душа спiвала "гiмн щасливого кохання" ("На скелi", "Хвиля"). Та ось зрада "розiрвала в шматки найнiжнiшi квiтки, найсвятiший огонь погасила" ("Зрада"). Розумiючи, що в стосунках з колишньою коханою "все пiшло намарне", все вже зруйновано й колишнього не повернути, герой не може ïï забути, бо "бiль буяв, як чад похмiлля". Час минає, але душевнi страждання продовжують пекти
- такий мотив розгортається у вiршi "Нi, не забув...". Та вже в наступнiй поезiï - "Нехай i так" - автор вiд iменi лiричного героя намагається нас переконати, що навiть нещаслива любов своïм болем очищає людину: Бо на вогнi, що палить моï груди. Згорить i єя любов. Кайдани упадуть. Зiтреться а слiд колишньоï полуди, I ясний, тихий свiт мою осяє путь.
Останнiй вiрш циклу "Finale" завершує "лiричну драму" i поета, i його героя. Минуло шiсть рокiв страждань ("шiсть лiт щодня надiятись i ждати"). Тяжкий душевний бiль був переможений любов'ю. Проте є ще один мотив у творчостi М. Вороного, який вiн також не мiг оминути: як справжнього поета його не могло не цiка-вити питання про роль поета i поезiï в життi людини. У вiршi-при-святi "Iвановi Франковi" Вороний намагається розiбратись, чи має поезiя бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має вiдтворювати тiльки прекрасне. Вiн доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспiльне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пiзнання "надземного", охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити: Моя девiза - йти за вiком I бути цiлим чоловiком! ! Вороний добре знав європейську лiтературу, прагнув органiчного поєднання кращих традицiй європейськоï лiрики з новаторськими пошуками. Висока культура вiрша^ намагання сягнути художнiх поетичних вершин, збагатити украïнську лiрику новими мотивами й образами ставлять Вороного в першу шеренгу мит-цiв-новаторiв новiтнього часу - поруч з Лесею Украïнкою, О. Олесем, М. Рильським, П. Тичиною, Є. Плужником, Є. Ма-ланюком. Запрошуючи молодих письменникiв узяти участь в альманаховi, що вiн задумав, "який би змiстом i виглядом бодай почасти мiг наблизитись до новiйших течiй i напрямкiв в сучасних лiтературах європейських", висловлював побажання одержати твори "хоч з маленькою цiхою оригiнальностi, з незалежною сво-бiдною iдеєю, з сучасним змiстом... де б було хоч трошки фiлософiï, де б хоч клаптик яснiв того далекого блакитного неба, що вiд вiкiв манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємнiстю". При цьому тут же пiдкреслювалось, що на "естетичний бiк творiв має бути звернена найбiльша увага", що оголошується вiйна народницькому шаблону, поезiï-катеринцi, що "переспiвує старi збитi спiви...". Новаторства поет прагнув не тiльки в змiстi, але й у формi. В око впадає мелодiйнiсть його поезiй, ритмiчнiсть, умiння використовувати як старi класичнi строфи (октави, сонети), так i експериментувати з двовiршами, терцетами, п'яти- i шестирядковими строфами. Такою своєю дiяльнiстю Микола Вороний сприяв оновленню украïнськоï лiтератури, орiєнтацiï ïï на найкращi європейськi традицiï. Вiн став своєрiдним явищем в украïнськiй культурi кiнця XIX - початку XX ст. Його поетична i публiцистична творчiсть посiла значне й досить помiтне мiсце на розлогих теренах украïнського письменства.

ОСНОВНI ТВОРИ Всi твори Ў ../BOOK/VORONIY/ "Нудьга гнiтить", "Євшан-зiлля", "Блакитна панна", "До моря", "Vae victis!", "Iнфанта", "Iвановi Франковi (Вiдповiдь на його Посланiє)", "Мавзолей", "Ти не любиш мене...", "Зрада", "Dies iгае".

ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА 1. Бiлецький О. Микола Вороний: критико-бiографiчний нарис // Микола Вороний. Поезiï. - К., 1929. 2. Вервес Г. Поет повертається на батькiвщину // Вороний М. Твори. - К-, 1989. 3. Iльєнко I. Боже! За вiщо?: Судний день Миколи Вороного // Украïнське слово: Хрестоматiя украïнськоï лiтератури та лiтературноï критики XX ст.: В 4 кн. - К-, 2003. - Кн. 1. 4. Iльницький М. Вiд "Молодоï музи" до "Празькоï школи". - Львiв, 1996. 5. Колесник П. Микола Вороний: До 100-рiччя з дня народження поета // Украïнська мова i лiтература в школi. - 1978. - - 2. 6. Павличко С Дискурс модернiзму в украïнськiй Лiтературi. - К-, 1997. 7. Сайченко Л., Кислий Ф. Микола Вороний // Новi iмена в програмi з украïнськоï лiтератури. - К., 1993.
МИКОЛА ВОРОНИЙ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация