Микола Вороний


(6 грудня 1871 - 7 червня 1938) Вороний Микола Кiндратович (псевдонiм i криптонiм - Арлекiн, Вiщий Олег, Homo, Sirius, Кiндратович, Микольчик, М.В., К-ич М, М-У-ко та iншi; 24.ХI (6.ХII) 1871, Катеринославщина (тепер Днiпропетровщина) - 7 .VI. 1938) - украïнський поет, театрознавець, перекладач. Народився в сiм'ï ремiсника. Батько - К. П. Вороний походив з крiпакiв, мати - О. Д. Колачинська - з роду освiтнього дiяча 17-18 столiття, ректора Киïвськоï академiï П. Колачинського. Навчався в Харкiвському реальному училищi, пiзнiше - в Ростовському реальному училищi, звiдки був виключенний за зв'язки з народниками, читання i поширення забороненоï лiтератури. Три роки перебував пiд наглядом полiцiï iз забороною вступати до вищих навчальних закладiв Росiï. Продовжував навчання у Вiденському i Львiвському унiверситетах (фiлософський факультет). У Львовi зблизився з I. Франком, який справив великий вплив на формування його свiтогляду, лiтературно-естетичних поглядiв. Працював бiблiотекарем i коректором Наукового товариства iменi Шевченка, режисером украïнського театру товариства "Руська бесiда", в редакцiï журналу "Життє i слово", де вiв рубрику "Вiстi з Росiï". Допомагав I. Франковi у виданнi газети "Громадський голос" i "Радикал", деякий час був неофiцiйним редактором журналу "Зоря". З 1897 - актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та iнших, 1901 залишив сцену i служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернiгова. В 1910 роцi оселився в Києвi, працював у театрi М. Садовського, викладав у театральнiй школi. Жовтневоï революцiï Вороний не сприйняв i в 1920р. емiгрував за кордон. Жив у Варшавi, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувiмом i Л. Стаффом, невдовзi переïхав до Львова. Викладав в украïнськiй драматичнiй школi при Музичному iнститутi iменi М. Лисенка, деякий час був директором цiєï школи. Пiсля повернення в Украïну (1926) вiв педагогiчну i театрознавчу дiяльнiсть. Першi поетичнi твори написав ще навчаючись у Харкiвському реальному училищi. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вiрш "Не журись, дiвчино"). Публiкувався в перiодичних виданнях "Зоря", "Лiтературно-науковий вiстник", "Засiв", "Дзвiн", "Сяйво", "Рада", в антологiях, збiрниках, декламаторах початку 20 столiття: "Акорди", "Украïнська муза", в альманахах "Складка", "За красою", "Дубове листя", "На вiчну пам'ять Котляревському", "Багаття" та iнших. У 1901 в "Лiтературно-науковому вiстнику" опублiкував вiдкритий лист програмного характеру, де закликав письменникiв до участi в альманасi, "який змiстом i формою мiг би хоч трохи наблизитись до нових течiй i напрямiв сучасних лiтератур". У виданому ним альманасi "З-над хмар i долин" (Одеса, 1903) поряд з модерними поезiями були представленi твори поетiв, що гостро виступали проти декадансу, "чистого мистецтва" та iнших течiй у лiтературi i мистецтвi, - I. Франка, П. Грабовського, Лесi Украïнки, М. Старицького, В. Самiйленка та iнших. Перша збiрка Вороного "Лiричнi поезiï" вийшла 1911 у Києвi. Вiршi ïï були сповненi музикальностi, свiжостi образiв. У наступнiй збiрцi "В сяйвi мрiй" (1913) Вороний iде шляхом певноï естетизацiï, самозамилування лiричного героя. Поезiя Вороного дедалi глибшає змiстом, порушує загальносвiтовi теми, фiлософськi питання ("Мандрiвнi елегiï"). Вiн одним з перших вводить у лiрику тему мiста, переймає ряд традицiйних мотивiв європейськоï поезiï, де протиставляється поетична одухотворенiсть i буденнiсть, утверджує нестримне прагнення людини до краси, свiтла, осягнення космосу ("Iкар", "Сонячнi хвилини"), розкриває трагiзм духовноï самотностi (цикл "Осокорi"). Орiєнтована передусiм на читача, вихованого на кращих зразках свiтовоï лiтератури, поезiя Вороного була, за висловом О. I. Бiлецького, "явище високоï художньоï цiнностi" (В книзi: Вороний Микола. Поезiï. К., 1929, с.32). Творчiсть Вороного знаменує розрив з народницькою традицiєю, ïй притаманна рiзноманiтнiсть метричних форм i строфiчних побудов. Тяжiння до модернiзму не перешкоджало Вороному писати твори, пройнятi щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синiв ("Краю мiй рiдний", "Горами, горами", "Привид", вiршi, присвяченi Т. Шевченковi, I. Франковi, М. Лисенковi). Водночас створює поезiï, в яких висмiює нацiональну обмеженiсть, псевдопатрiотизм, його антигуманiстичну, аморальну сутнiсть ("Мерцi", "Молодий патрiот", "Старим патрiотам"). Вороному належить ряд мистецтвознавчих ("Пензлем i пером") i театрознавчих розвiдок ("Театральне мистецтво й украïнський театр", 1912; "Театр i драма", 1913, в якiй виступає прихильником системи Станiславського; "Михайло Щепкiн", 1913; "Украïнський театр у Києвi", 1914; "Режисер", 1925; "Драматична примадонна", 1924 - про сценiчну творчiсть вiдомоï актриси Л. Лiницькоï). Вороний - автор ряду лiтературознавчих статей, театральних рецензiй. У спадщинi Вороного значне мiсце посiдають переклади й переспiви з iнших лiтератур. Репресований у 1934 роцi. Розстрiляний 7 червня 1938р. Архiв Вороного зберiгається в Iнститутi лiтератури iменi Т. Г. Шевченка АН Украïни.
Микола Вороний