<< Главная страница

МАРКО ВОВЧОК (1833 -1907) Справжнє iм'я - Марiя Олександрiвна Вiлiнська. Марiя Олександрiвна Вiлiнська народилася 22 грудня 1833 р. в селi Єкатерининське Єлецького повiту Орловськоï губернiï в родинi збiднiлого дворянина.


У 1839р. помер ïï батько, мати вдруге одружилась з лютим крiпосником, який знущався i з крiпакiв, i з своєï родини (побачене в дитинствi пiзнiше стало матерiалом для творiв Марка Вовчка). У 1845 -1846 pp. Марiя навчалась у жiночому пансiонi в Харковi. Протягом 1847
-1850 pp. виховувала дiтей тiтки К. Мардовiноï в Орлi, брала участь у лiтературних вечорах, зустрiла майбутнього чоловiка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодiïвському братствi. У 1851 р. Марiя одружилась з О. Марковичем, разом з чоловiком виïхала в Украïну, займалась фольклористикою та етнографiєю, вивчила украïнську мову. У 1856р. Марiя Олександрiвна розпочала лiтературну дiяльнiсть, взяла псевдонiм Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзi П. Кулiш видав "Народнi оповiдання"
- першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марiя тяжко захворiла i виïхала на лiкування до Нiмеччини. У 1860р. у журналi "Отечественные записки" з'явилась повiсть Марка Вовчка "Iнститутка" з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладi I. Тургенева. Протягом 1860 -1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Францiя, Нiмеччина, Швейцарiя, Iталiя). Зустрiчалась з провiдними письменниками, ученими, культурними дiячами.
У 1861 -1862 pp. були опублiкуванi повiсть "Три долi", другий том "Народних оповiдань". У 1867р. Марко Вовчок повернулась i жила в Петербурзi, писала росiйською мовою ("Живая душа", "Записки причетника", "Сельская идиллия"), багато пе- , рекладала.
Пiсля погiршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням переслiдувань царськоï цензури разом з другим чоловiком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878р. письменниця назавжди виïхала з Петербурга, багато переïжджала, поки не оселилась на Богуславщинi, де прожила майже сiм рокiв.
28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказi, там i похована.
Спадщина Марка Вовчка налiчує двi книги "Народних оповiдань", романи й повiстi: "Iнститутка", "Кармелюк" (казка), "Три долi", "Маруся", "Гайдамаки", художнi нариси "Листи з Парижа", твори росiйською мовою, переклади творiв французькоï, нiмецькоï, англiйськоï, польськоï лiтератур, критична стаття "Мрачные картины". За тематикою творчiсть письменницi рiзноманiтна, але провiдною темою є життя селян. Повiсть "Iнститутка" - найвидатнiше досягнення Марка Вовчка першого перiоду творчостi. Вперше надрукована в росiйському перекладi в "Отечественных записках" (I860), а мовою оригiналу - в "Основi" (1862), повiсть стала вiдомою ще в ру-кописi. Спочатку твiр мав назву "Панночка". "Цими днями, - дiлився новиною у лютому 1859р. I. Тургенев, який i здiйснив росiйський переклад твору, - менi прочитали ïï досить велику повiсть пiд назвою "Iнститутка", вiд якоï я прийшов у цiлковите захоплення: такоï свiжостi й сили ще, здається, не було". Високо цiнив цей твiр i Т. Шевченко. "Iнститутка" - перша в украïнськiй лiтературi соцiально-побутова повiсть, в якiй порiвняно з оповiданнями, письменниця мала можливiсть ширше змалювати життя, глибше розкрити образи. I нестримно-запальний Назар, f мужнiй, урiвноважений Прокiп, i волелюбна Катря, i терпляча душевна бабуся, i епiзодичний образ москаля-кухаря
- усе це типовi характери селян, що розкриваються в типових обставинах через дiалоги та вчинки, через влучнi оцiнки надiленоï великим оптимiстичним вiдчуттям оповiдачки з народу Устини. (Типовий образ - це яскравий персонаж, iндивiдуальнi властивостi якого поєднанi з найхарактернiшими рисами людей певноï групи. Образ вважається типовим, коли вiн вiдповiдає iсторичним обставинам певного часу.) Також типовим є i образ панночки, яка постає головною героïнею твору (про це свiдчить назва). Письменниця робить наголос не стiльки на тому, що помiщики пригнiчують селян, скiльки на тому, що вони втратили людську подобу, дiйшли такоï межi виродження, далi якоï iти нiкуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б такий епiзод. Готуючись до замiжжя, панночка повiдомляє майбутнього чоловiка про приємну для неï новину: стара помiщиця зважила на настiйливi благання i уступила молодим хутiр Дубцi. Для нареченого Дубцi - це чарiвна природа, мiсце, де вiн покохав свою наречену. Про це вiн i нагадує панночцi, але вона одразу ж розхолоджує поетичнi спогади так, що навiть його щось нiби "злякало, у серце вжалило". "Садок зелененький, садок квiтчастий...
- передражнює вона нареченого. - Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!" Також не може не привернути уваги постiйне ставлення панночки до свого обранця. "Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи", - таку оцiнку дає оповiдачка Устина. А як же iнакше можна назвати ставлення до коханого, яке зводиться до безперервного приниження на очах оточуючих, до незлiченних примх i вередування. Це тiльки один штрих страхiтливого портрета, але й вiн надто промовистий, щоб не обуритися всiм серцем проти вершителiв крiпацькоï долi. На жаль, iнститутка - лише одна аморальних потвор. Невипадково нi панночцi, нi ïï, чоловiковi, нi старiй помiщицi письменниця навiть не дала iмен. Тут вона дотримувалася принципу, засвiдченого ще в "Народних оповiданнях",
- помiщики безiменнi, вони у неï - не люди. Пан, образ якого в окремих епiзодах викликає спiвчуття i бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмiнацiйнiй сценi стає на захист дружини, караючи нi в чому не винних селян. Зовсiм iнший свiт - образи селян, крiпакiв. Безправнi, приниженi, змученi працею i знущанням, вони надiленi могутнiм духовним здоров'ям, непереборним жаданням волi. "Любо на^ волi дихнути!" - ця думка проймає всю повiсть. Втечею рятується вiд помiщицькоï розправи Назар; мiсяцями блукатиме цей протестант без притулку й шматка хлiба, напевне знаючи, що невдовзi його спiймають, однак доки те станеться - вiн вiльний. Можливо, назавжди розпрощалася зi своïм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копiйка, але й вона почуває себе вiльною: принаймнi сама може обирати собi мiсце роботи, може перемiнити остогидлу службу. Досить цiкавим i промовистим є принцип розподiлу персонажiв однiєï соцiальноï групи - крiпакiв - на двi частини: старше поколiння (бабуся служниця), яка є втiленням християнських засад життя, змирилася зi своïм становищем, готова терпiти й скорятися, оскiльки ïй випала в життi така доля; друга група це представники молодшого поколiння крiпакiв, якi не збираються терпiти приниження i свавiлля помiщикiв. Вони готовi боротися в будь-який спосiб, аби тiльки отримати довгоочiкувану свободу: Прокопа пан, розлютившись на непокору, вiддає в москалi, Устина слiдує за ним i стає наймичкою, Катря божеволiє i накладає на себе
руки, а Назар втiкає. Ми не бачимо в творi, щоб у когось з цих крiпакiв доля склалась щасливо. Але в цьому й полягає глибинний пiдтекст, закладений авторкою: крiпацтво настiльки жахливе, що навiть важке життя наймички здається Устинi щасливим, бо вона тепер може самостiйно обирати хазяïв, яким буде прислуговувати, Назар, втiкши вiд панiв, змушений буде постiйно переховуватись, боятись кожну хвилину бути спiйманим, але хоча б якийсь час поживе на волi, божевiльна Катря вдається до одного з найстрашнiших християнських грiхiв
- до самогубства, але порiвняно з крiпацтвом i це ïй здається щастям.
Для розкриття iдейного змiсту твору багато важать прикiнцевi роздуми Устини. "Вiн мене з пекла, з кормиги визволив (...). Вiн чоловiк мiй i добродiй мiй". Прокiп змiг визволити Устину од крiпацтва тiльки тому, що не побоявся виступити проти оскаженiлоï панночки. Проголошуючи: "Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась!"
- Марко Вовчок визнавала природною народну боротьбу за волю. Одна з "найкращих перлин нашоï лiтератури", за висловом I. Франка, "Iнститутка" прозвучала як суворий вирок крiпосництву, як пересторога гнобителям. Висока оцiнка однаковою мiрою стосується i змiсту, i художньоï довершеностi повiстi. Вражає, зокрема, щiльна сконденсованiсть твору - на 40 сторiнках розмiстилося 47 роздiлiв, думки багатьох з яких могли б розростися i в окремi твори. Одним iз виявiв майстерностi Марка Вовчка можуть служити вдало дiбранi iронiчнi порiвняння. Висловленi оповiдачкою або героями-протестантами, здебiльшого1-у формi реплiк, вони завжди мiстять глибокi соцiальнi узагальнення, додають iстотнi штрихи до правдивоï картини дiйсностi. "Докучає, було, та робота,
- каже, наприклад, оповiдачка. - Докучає, аж пече, та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як-от по iнших чуємо". Або: "...Таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч ïм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi
- смерть". Або: "Крiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане" i т.д. Помiтно пiшла вперед Марко Вовчок у мовнiй iндивiдуалiзацiï персонажiв: пересипана прислiв'ями й приказками мова Назара; лагiдно-покiрлива мова бабусi; виважено-рiшу-чi висловлювання Прокопа; iстерична лексика панночки.
Отже, жанр повiстi дав можливiсть письменницi ширше, нiж в оповiданнях, показати життя тогочасного суспiльства, виявивши найстрашнiшу його проблему
- крiпацтво. I ця повiсть, i вся творчiсть Марка Вовчка займає важливе мiсце в розвитку украïнськоï прози. Велике значення мала вироблена письменницею
стильова манера, зокрема форма розповiдi вiд першоï особи. Не буде перебiльшенням зазначити, що повз вплив цiєï манери не пройшов жоден iз прозаïкiв другоï половини XIX ст. Марко Вовчок збагатила нашу лiтературу новими темами й образами, а в галузi дитячоï прози стала основоположницею. У школi ïï художньоï прози письменники вчилися дослуховуватися голосу народноï правди, постiйно удосконалювати художню майстернiсть, естетично освоювати фольклорнi скарби та збагачувати мову. Для багатьох письменникiв-наступникiв оповiдання Марка Вовчка набували значення високого iдейно-естетичного орiєнтира. Але водночас вплив письменницi на дальший розвиток прози виявився i далеко за нацiональними межами. Уже наприкiнцi 50-х
- у 60-х pp. XIX ст. ïï твори стають вiдомими росiйському, польському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, нiмецькому, французькому читачевi, а у 70-х pp. перекладаються майже всiма найвiдомiшими європейськими мовами. Серед перекладачiв були видатнi письменники. Твори Марка Вовчка перекладав росiйською I. Тургенев, болгарською - Л. Каравелов, французькою. Ї' П. Мерiме, естонською - Л. Койдула. Не випадково iсторична повiсть Марка Вовчка "Маруся" десятки разiв перевидавалась у Францiï i була нагороджена премiєю Академiï Францiï. ОСНОВНI ТВОРИ: "Народнi оповiдання" ("Козачка", "Максим Гримач", "Три долi", "Два сини", "Ледащиця"), повiстi "Iнститутка", "Маруся". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Бондар М. Особливостi втiлення художнього конфлiкту в оповiданнях Марка Вовчка // Марко Вовчок. Статтi i дослiдження.
- К., 1985. 2. Брандiс Є. Марко Вовчок. Повiсть. - К., 1975. 3. Гончар О. Марко Вовчок // Iсторiя украïнськоï лiтератури XIX столiття: У 3 кн. - К., 1996. - Кн. 2. 4. Єфремов С Марко Вовчок: Школа Марка Вовчка // Єфремов С Iсторiя украïнського письменства. - К., 1995. 5. Клочек Г. Анатомiя добра i зла: Повiсть Марка Вовчка "Iнститутка" // Украïнська мова та лiтература. - 1998. - - 19.
МАРКО ВОВЧОК (1833 -1907) Справжнє iм'я - Марiя Олександрiвна Вiлiнська. Марiя Олександрiвна Вiлiнська народилася 22 грудня 1833 р. в селi Єкатерининське Єлецького повiту Орловськоï губернiï в родинi збiднiлого дворянина.


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация