<< Главная страница

СергIй ЄФРЕМОВ


Рiд Сергiя Олександровича Єфремова (по материнськiй лiнiï - Крамаренко, по батькiвськiй - Охрiменко) належав до духовенства. Первiсне прiзвище "Охрiменки" було перелицьоване на "Єфремових" уже в XIX столiттi: в духовних школах була тодi звичка (про неï згадує Мордовець у "Дзвонарi") змiнювати прiзвища на латинський або великоруський штиб." (А. Кримський. Життєпис i лiтературна дiяльнiсть С О. Єфремова, 1921).
Народився С. О. Єфремов 23 вересня (6 жовтня) 1876 року в селi Пальчик Звенигородського повiту на Киïвщинi в сiм'ï сiльського священика. Освiту здобув у Киïвськiй духовнiй семiнарiï, а 1901 року закiнчив юридичний факультет Киïвського унiверситету.
Впродовж усього життя працював як дослiдник лiтератури, виступав як публiцист, видавець, активний громадський дiяч. Був засновником украïнськоï демократично-радикальноï партiï, "Товариства украïнських поступовцiв", "Украïнськоï партiï соцiал-федералiстiв", у Центральнiй Радi десь близько мiсяця обiймав посаду секретаря мiжнацiональних справ. 1920 року емiгрував за кордон, через рiк пiсля загальноï амнiстiï повернувся й займався науковою роботою. Академiк Всеукраïнськоï Академiï наук з 1919, вiце-президент ВУАН - з 1923 року. До арешту влiтку 1929 року завiдував iсторико-фiлологiчним вiддiлом академiï, очолював Комiсiю для складання бiографiчного словника дiячiв Украïни, Раду Iсторико-лiтературного товариства тощо.
Щоденниковi записи вченого, що ïх долучено до справи "СВУ", засвiдчують: Єфремов дуже критично ставився до полiтичних i господарських подiй дореволюцiйноï пори i практично ще в 20-х роках означив найболючiшi точки радянськоï влади: проста людина в нiй поставлена в таку залежнiсть од держави, що перестає iснувати як особистiсть; селянство приречене тiльки на вимирання, бо держава забирає всю його продукцiю; в суспiльному життi панують брехня, доноси, провокацiï, пошлiсть, якi становлять головнi риси системи... За таких умов, на думку Єфремова, держава не зможе розвиватися, вона або задушить суспiльне життя i сама загине, або суспiльне життя знищить державу. Тому вiн зробив висновок: "не приймаю системи на брехнi й провокацiï, на свiтовому дурилюдствi заснованоï".
Цi думки вченого стали найбiльшим козирем у руках слiдчих i суддiв на процесi "Спiлки визволення Украïни", головою якоï нiбито був академiк Єфремов.
З-помiж трьох тисяч публiкацiй Єфремова видiляються його численнi монографiï, антологiï, збiрники статей, присвяченi творчостi I.Котляревського, Т.Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, I.Франка, I.Нечуя-Левицького, I.Карпенка-Карого, М.Коцюбинського та iн. Пiдсумковою роботою Єфремова як iсторика i теоретика лiтератури стала "Iсторiя украïнського письменства" в двох томах (1924).
Ця праця викликала свого часу i викликає до сьогоднi рiзнi критичнi судження, насамперед за обраний ученим критерiй аналiзу й оцiнки украïнських лiтературних явищ, починаючи вiд фольклору й кiнчаючи творами, що написанi 1923 року. Свiй критерiй Єфремов сформулював так: iсторiя лiтератури - це iсторiя iдей. Украïнська лiтература, на думку вченого, утверджувала три основнi iдеï: iдея свободи людини, нацiонально-визвольна iдея, iдея народностi в змiстi й формi. Вказуючи на те, що за своïм свiтоглядом Єфремов наближався до так званоï росiйськоï суб'єктивiстськоï школи в соцiологiï, опоненти закидали йому суто соцiальний пiдхiд до явищ лiтератури та iгнорування ним естетичного пiдходу.
Про цю особливiсть "Iсторiï..." Єфремова Микола Зеров писав: "Вона дала канон украïнського письменства, установила список авторiв i творiв, належних до iсторико-лiтературного розгляду... Цей канон тiльки помалу переробляється тепер, залежно вiд нових матерiалiв та нових поглядiв на iсторико-лiтературнi явища".
Пiсля арешту в 1929 роцi Єфремов кiлька мiсяцiв не визнавав, що належав до мiфiчноï "Спiлки визволення Украïни". Iншi заарештованi (ïх було 45) теж твердили, що вперше почули про СВУ пiд час слiдства. Та це не зупиняло фальсифiкаторiв. Вони продовжували витискувати з арештантiв "зiзнання", i Єфремов врештi-решт змушений був з гiркою iронiєю "зiзнатися", що очолював нiбито у 1920-1924 роках "Братство украïнськоï державностi" ("БУД"), заснував у 1926 роцi СВУ, яка мала на метi реставрацiю старого ладу. Про iнсинуацiю щодо збройного повстання проти радянськоï влади вiн сказав: "...Ця мiлiтаристська фантастика не спиралася на солiднi аргументи, ïï просто не приймали на вiру, i треба було втратити вiдчуття дiйсностi, щоб будувати на нiй якiсь полiтичнi розрахунки".
На лавi пiдсудних опинилися 26 учених, три письменники, два студенти, один священик, 14 учителiв та службовцiв рiзних установ. Це був один з перших ударiв по украïнськiй iнтелiгенцiï, яку в наступних роках спiткав найбiльший погром за всю iсторiю Украïни.
За рiшенням суду, який вiдбувався впродовж сорока днiв у Харкiвському оперному театрi (за переказами, громадськiсть називала це дiйство так: "Опера СВУ - музика ДПУ"), С.Єфремова засуджено на 10 рокiв позбавлення волi (тодi найвища мiра покарання). Помер вiн 10 березня 1939 року в одному з таборiв ГУЛАГу за три мiсяцi до закiнчення строку покарання.
Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року С. Єфремова разом з усiма, засудженими у справi СВУ, реабiлiтував, оскiльки в його дiях не виявлено складу злочину. ЛУ 31(4440) 1.08.1991
СергIй ЄФРЕМОВ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация