Дмитро Загул (1890 - 1944)


Д. Загул досi залишається належним чином не поцiнований насамперед тому, що його iм'я звично асоцiюється з символiзмом, течiєю, що, як вважалося, не мала виразного нацiонального обличчя. Лiтературознавцi (саме лiтературознавцi, а не критики 20-х рокiв), довго вагаючись, чи був взагалi той украïнський символiзм, врештi визнали його однотонним i нецiкавим, вкрай декадентським ("не довiряв розумовi, уникав злоби дня, обертаючись у колi снiв i вiзiй"), мiстичним, лiрико-споглядальним, далеким вiд драматичних колiзiй власне фiлософсько-естетичноï концепцiï символiзму. Окрiм того, критикуючи естетство, тривалий час дослiдники зовсiм не брали до уваги, що символiзм - це фiлософсько-поетична школа, яка покликана виразити певний умонастрiй i свiтосприймання, що символ-образ має вiдтворити водночас реальний, матерiальний смисл явищ i його iдеальну заданiсть, сакралiзовану дiйснiсть. Це вимагало звернення до людського духу, це i робив поет-фiлософ Д. Загул. Про самого поета маємо скупi данi. Народився 28 серпня 1890р. у с. Мiлiєвi Вижницького повiту на Буковинi в сiмï напiвспролетаризованого селянина. Рано осиротiв. На кошти мiсцевого вчителя, який помiтив у хлопчинi неабиякi здiбностi, навчався в Чернiвецькiй гiмназiï, згодом - на фiлософському факультетi Чернiвецького унiверситету. В лютому 1915р. Д. Загул був вивезений до Росiï разом iз iншими громадськими заручниками пiд час вiдходу росiйськоï армiï. Згодом утiк в Украïну. Працював санiтаром, канцеляристом, бухгалтером, спiвробiтником видавництв, наросвiти, сiльським учителем. Писати почав ще гiмназистом, заохочуваний О. Маковеєм та Б. Лепким. Виданням газети "Нова Буковина" вийшла перша поетова книжка "Мережка" (1913), але сам автор вважав дебютною збiрку "З зелених гiр" (1918)
- завдяки ïй здобув певне лiтературне iм'я. Для нас ця збiрка цiкава й показова як вияв раннього символiзму поета, коли Д. Загул почав "вростати" у метафiзичну схему символiстськоï теорiï. Назвавши такий символiзм "помiркованiшим, прим'якшеним i до певноï мiри фiлософiчним", Я. Савченко слушно зауважив: "...фiгурально висловлюючись, бореться в поетовi "небо i земля". I небо його вабить, але й земля солодка".
Якщо бiльшiсть вiршiв збiрки "З зелених гiр" написанi пiд впливом рiдного оточення (принаймнi захiдноукраïнськi мотиви звучать тут дуже виразно), то на "чужинi", в Надднiпрянськiй Украïнi, поет створює збiрку "в одному настроï" з досить промовистою i водночас туманною назвою - "На гранi" (1919). О. Бiлецький назвав ïï однiєю з найстрашнiших книжок украïнського модернiзму, книжкою крайнього солiпсизму й безнадiйноï мiстики. Вiдкидаючи поширенi свого часу звинувачення поета в "породжених запереченням дiйсностi... мотивах iндивiдуалiстськоï ущербностi", згадаймо натомiсть iсторичне тло, на якому писались цi вiршi. Про "сторозтерзаний Киïв" казав П. Тичина, М. Семенко тодi писав: "З перерiзаним горлом i захололим осмiхом губ Я стояв I куди рушити не знав..." Подiбною була й реакцiя Д. Загула на драматичнi подiï 1919-го: Вороногривий кiнь Махнув розхристаним хвостом. На землю впала чорна тiнь, Лежить земля хрестом. Хрестом - З опльованим Христом. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Здригнулася блакить. Така чудна, така чуйна! Куди? Куди той кiнь летить? Невже ж це знов вiйна? Вiйна - Сумна старовина! Не забуваймо й iншоï обставини. Д. Загул здобував освiту на фiлософському факультетi й був добре обiзнаний iз фiлософiєю Ф. Нiцше, А. Шопенгауера, Е. Канта, з основними положеннями трансцендентальноï логiки, - цi теорiï, поза всiляким сумнiвом, вiдбилися у фiлософських абстрактних мiркуваннях збiрки "На гранi": "На гранi вiчного нiчого, - Думок нема. Нiмий язик, нiма розмова, Душа нiма"; або: "Ми тiнь... Ми тiнь людей, що були. Їх вiдбитка одна". Безперечно, в таких вiршах Д. Загул перегукувався не так з ортодоксальним символiстським свiтовiдчуттям, як з релiгiйно-мiстичною ("теургiчною") лiнiєю росiйського символiзму, теософською фiлософiєю. Численнi рецензiï на збiрку засвiдчили, що в 20-тi роки ïï сприймали схвально i поважно, зовсiм не так, як у наступнi десятилiття. Фiлософська лiрика збiрки "На гранi" звучить глибоко й своєрiдно, подiбно до, скажiмо, символiстських картин М. Чюрльонiса - "Iстина", "Думка", "Похорон" тощо. Якоï ж поетичноï трансформацiï зазнає далi Дмитро Загул? Вiн "з поета романтичного, символiстського в розумiннi вузькому, грунтовно переродився в справдi пролетарського поета", пройшов шлях вiд символiзму до соцiалiстичного реалiзму, - i тодi, i пiзнiше писалось про творчий "злам" Загула в тому ж типово бiльшовицькому ключi. Сам поет, мабуть, пишучи вiрш "Порозплiталися гiрлянди", й гадки не мав, як символiчно щодо його власноï iдейно-естетичноï еволюцiï пролунають такi рядки: Треба пiрвати тi вiнки З бiлих лiлiй i бiлих бiгонiй, Хай розвиваються нашi квiтки Втiхи, безумно червоноï!.. Вибiр зроблено: в поезiю Д. Загула стрiмко вривається "жовтневий вихор". Третя збiрка "Наш день" (1925) засвiдчила народження поета-романтика революцiï. Змiнюються не лише iдейнi обрiï, проблематика, а й жанрово-стильовi особливостi його вiршiв. Часом надуживаючи ура-революцiйною риторикою, вiн створює сповненi соцiального оптимiзму гiмни-прокламацiï, декларує загальноприйнятi погляди на дiйснiсть i мистецтво зокрема. 1927р. вийшла пiдсумкова збiрка поезiй Д. Загула "Мотиви" (з передмовою О. Бiлецького). У нiй поет цiлком виявив себе як апологет новоï доби. Це знайшло вияв у порадах, на кшталт: Вiзьми число щоденноï газети - Там тисячi не виспiваних тем ("Даремно ти турбуєшся, поете!") Д. Загул присвячує будiвництву Днiпрогесу поему "Гелiополiс" (1927); пише цикл "Туга за рiдним краєм" - сподiванки на близьке возз'єднання буковинцiв з Украïною. Але революцiйний оптимiзм не справджувався, реальна дiйснiсть дисонувала iз мрiями. Так чи так, а пiсля згаданоï збiрки окремi книжки Д. Загула уже не виходили, вiн редагує альманах "Захiдна Украïна", пише критичнi статтi, перекладає. Д. Загул iнтерпретував украïнською мовою таких нiмецьких митцiв, як Гете, Шiллер, Гейне, Бехер... Слiд сказати, що помiтно виступав вiн i як критик та лiтературознавець. Досить назвати його статтi "Спад лiризму в сучаснiй украïнськiй поезiï", "Зрiст i сила творчостi П. Тичини", пiдручник з теорiï поезiï "Поетика" (1923). У 1930р. вiн пiдготував i видав iз своєю передмовою збiрку творiв В. Кобилянського. Та як член лiторганiзацiï "Захiдна Украïна" вiн уже 1933р. зазнав безпiдставного звинувачення в нацiоналiзмi i був репресований. Вiдбував заслання на Колимi. За останнiми даними, вiдбувши десятирiчне ув'язнення, одержав додатковий термiн i помер вiд серцевого нападу влiтку 1944р. на Пiвночi.


Г. Черниш Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.

Дмитро Загул (1890 - 1944)