<< Главная страница

Василь Земляк (1923 - 1977)


Творчiсть Василя Земляка практично з перших його серйозних крокiв у лiтературi привернула до себе увагу, а пiсля появи "Лебединоï зграï" (перша публiкацiя: Днiпро. 1971. - - 1 Ї3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусiй про украïнську прозу 70-х рокiв, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцiнцi цього роману. Та все ж разом iз другою книгою ("Зеленi Млини", 1976) цей твiр був вiдзначений 1978p. Державною премiєю Украïни iм. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох рокiв кiлька видань. Разом iз поколiнням письменникiв-фронтовикiв прийшов iще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в украïнську лiтературу 50-х рокiв. За плечима, в минулому - юнацькi враження довоєнноï дiйсностi (його вабило небо, й вiн, сiльський хлопець iз Вiнниччини, став курсантом авiаучилища в Харковi), жорстоко скорочена вiйною молодiсть, тяжкий ратний досвiд (був партизаном i звiдав увесь драматизм боротьби з окупантами в ïхньому тилу). Як прозаïка непересiчного В. Земляка помiтили пiсля появи друком двох його повiстей - "Рiдна сторона" (1956) та "Кам'яний Брiд" (1957). Присвяченi темi украïнського повоєнного села, цi твори зображували цiкавi, взятi з життя колiзiï, давали начерки колоритних характерiв, розширювали "географiю" образно освоюваноï дiйсностi. У лiтературному контекстi середини 50-х рокiв вони поставали i як твори художньо своєрiднi, i як помiтна данина часовi з "типовими" рисами так званоï колгоспноï прози. Творче змужнiння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрiдний стиль, засвiдчили два наступнi його твори - повiстi "Гнiвний Стратiон" (1960) i "Пiдполковник Шиманський" (1966), якi явили читачевi вже досвiдченiшого й сформованiшого автора. Опертi в своïй основi на факти часiв вiйни (а ïх письменник часто брав iз особистого досвiду), цi повiстi, порiвняно з двома попереднiми, майстернiше побудованi сюжетно, значно читабельнiшi й, разом iз тим, виразнiшi як твори саме Василя Земляка: загальний ïх тон здобуває ту окресленiсть, гнучкiсть, що найперш асоцiюються з творчою особистiстю цього письменника. Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарнi його iнтереси. Працюючи на Киïвськiй кiностудiï iм. О. Довженка, вiн створює ряд сценарiïв, названих, утiм, кiноповiстями, - "Олесь Чоботар", "Новели Красного дому", "Останнiй патрон" (1956
- 1963). Письменник вiдчуває смак до динамiчного сюжету, до чiтко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого ранiш, тобто загалом не мiняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний свiт. Та лише "Лебедина зграя" найпереконливiше засвiдчила висхiдний напрям його творчостi й стала вiнцем пошукiв у галузi стилю та характерологiï, ввiбравши в себе весь попереднiй досвiд Земляка-прозаïка. "Зеленi Млини" доводили сюжет цього роману до часiв вiйни. Задуманi були й виношувались "Веселi Боковеньки", третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цiлком здiйснити задумане Земляковi не судилося... Змiст "Лебединоï зграï" i "Зелених Млинiв", здавалося б, зовсiм неважко окреслити, взявши до уваги зовнiшньоподiєве начало дилогiï. Це, перш за все, втiлена в образi села Вавiлон iсторiя украïнського Побужжя, починаючи з пореволюцiйних подiй, коли виникали комуни й точилася смертельна "класова" боротьба, й кiнчаючи визволенням краю навеснi 1944-го вiд фашистських окупантiв. Елементи умовностi, фантастики, гротеску допомагають читачевi помiчати в iсторiï й iсторiях вавiлонських не тiльки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоцiюється не просто з iдеєю, а з ïï фiлософiчнiстю. Не випадково майже все, що вiдбувається у Вавiлонi чи поблизу нього, знаходить вiдповiдний коментар в устах доморощеного, "самодiяльного" фiлософа Левка Хороброго. У цьому творi проблема оповiдача взагалi належить до особливо складних i значущих, оскiльки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцiнну позицiю
- героïв, автора, читача. Однак подiï, зображенi в романi-дилогiï, без будь-якоï двозначностi адресованi в життя, в реальнiсть з конкретним змаганням сил, соцiально, iсторично породжених. У "Лебединiй зграï" це - бiдняки, яких об'єднують у комуну, а з iншого боку, на другому полюсi
- багатiï, колишнi власники - Бубели, Гусаки, Раденькi тощо. Мабуть, тiльки Явтушок Голий стоïть посерединi, вагаючись, перебiгаючи з табору в табiр залежно вiд полiтичноï погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб "над", а "побiля" поєдинку й "фiлософ" Левко Хоробрий. Одна з найприкметнiших ознак твору - багатство й виразнiсть соцiально-психологiчного типажу героïв, якi справдi сягають рiвня типiв, розмаïття живих, опуклих, тонко вималюваних характерiв. Максим Тесля i Клим Синиця, "поет-сировар" Володя Яворський i Лель Лелькович, Орфей Кожушний i його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Прiся й Паня Ластовенко, навiть зовсiм епiзодичнi персонажi, як-от Тихiн та Одарка, що любили обiдати по сусiдах надурняка, - кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить i дiє по-своєму, за велiнням тiльки йому притаманноï "природи". А разом узятi вони й утворюють ту цiлiснiсть, iм'я якiй народ - у конкретно-iсторичнiй соцiальнiй його характеристицi. За багатством деталей i подробиць майже нiде не губиться значущiсть: рiзнi "побiжнi" описи, сцени, мiркування не просто цiкавi, а й важливi, змiстовнi з погляду загальноï iдеï твору (хоч тут, треба визнати, вiдбилися iдеологiчнi домiнанти тодiшньоï радянськоï лiтератури, зокрема у трактуваннi "революцiйного перетворення" дiйсностi та "соцiалiстичного будiвництва"). Образ Явтушка - одне з найбiльших досягнень автора - не виняток у цьому планi, так само як i яскравi описи побуту, звичаïв, сiльського життя загалом. Дiалектика життєвих змiн i сталостi "основ життя" - це стихiя Василя Земляка, Вавiлон iз його глибинними традицiями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб пiд кiнець роману "вичерпати себе iсторично i соцiально" (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавiлонi, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вiчне, неперехiдне - як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей грiх Вавiлона,
- його ненадiя й непевнiсть, а й вiн пiд кiнець "знаходить себе" у благородному дiлi. I Левко Хоробрий, не без фiлософського натяку, так пiдсумовує його життєвий шлях: "Вiн оживе в синах, в онуках i правнуках, i буде сукатися його ниточка в народi, доки iснуватиме любов до землi й доки житиме носiй тiєï любовi
- селянин, з усiх суспiльних витворiв людських, може, найскладнiший i найсуперечливiший". Вiрний собi автор не втримується, щоб i тут не пiдправити високостi цих слiв уже Прiсиним висновком у стилi цiлого роману: "Згадаєте мене, що цей диявол переживе i сам Вавiлон...". В останнi роки життя Василь Земляк створив трагедiю "Президент" (1974
- 1976), присвячену боротьбi й смертi нацiонального героя Чилi Сальвадора Альєнде.
...В украïнськiй лiтературi середини XX ст. творчiсть Василя Земляка посiла своє, належне ïй мiсце - серед явищ найпомiтнiших. Порiвняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у лiтературному процесi свого часу, неповторним колоритом надiйно прописаний на стильовiй палiтрi нашого письменства.

Г. Сивокiнь Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.

Василь Земляк (1923 - 1977)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация