<< Главная страница

Микола Зеров (1890-1937)


Публiкацiï ()Ў ../BOOK/ZEROV/

Визнаний лiтературознавець, глибокий аналiтичний критик, полемiст, лiдер "неокласикiв", майстер сонетноï форми i блискучий перекладач античноï поезiï Микола Костьович Зеров народився в м. Зiньковi на Полтавщинi 14 (26 за новим стилем) квiтня 1890 року. "Батько вчитель, потiм - завiдуючий городською школою, нарештi - 1905 року - iнспектор народних шкiл, мати - з дрiбного землевласницького роду Яреськiв - з-пiд Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство" - пише Зеров у своïй Автобiографiï. Початкову освiту М.Зеров здобув у Зiнькiвськiй школi та Охтирськiй гiмназiï. 1903 року вступив до першоï Киïвськоï гiмназiï, яку закiнчив 1908 року. Саме в нiй, а згодом й на iсторико-фiлологiчному факультетi Киïвського унiверситету Святого Володимира, майбутнiй письменник здобув фундаментальнi знання античних та європейських мов i лiтератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару. 1912 року в журналi "Свiтло" та газетi "Рада" з'являються друком першi статтi та рецензiï Зерова. З 1914 року за наказом попечителя Киïвського учбового округу Зерова призначено викладачем iсторiï до Златопiльськоï чоловiчоï, а з жовтня 1916 року - ще й жiночоï гiмназiï.
З 1917 року вiн працює викладачем латини у Другiй украïнськiй державнiй гiмназiï iм. Кирило-Мефодiïвського братства в Києвi. У 1918-1920 роках викладає украïнознавство в Архiтектурному iнститутi, працює редактором бiблiографiчного журналу "Книгарь" (до початку 1920 року). В цей час Микола Зеров увiйшов до елiтарного гуртку дiячiв украïнськоï культури, що сформувався довкола Георгiя Нарбута. На зiбраннях обговорювалися справи розвитку украïнськоï лiтератури, малярства, графiки. 1920 року в долi Миколи Зерова вiдбуваються iстотнi змiни. Вiн одружується з Софiєю Лободою i починає серйозно замислюватися про наукову працю. Того ж року виходять пiдготовленi ним "Антологiя римськоï поезiï" та "Нова украïнська поезiя", що стають помiтним явищем у тогочасному лiтературному життi. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу в Баришiвську соцiально-економiчну школу. Тут, не пориваючи творчих зв'язкiв з Києвом, вiн працює близько трьох рокiв. Це були плiднi роки оригiнальноï творчостi - всi вiршi його збiрки "Калина" (1924) написано саме тут. Також в Баришiвцi М.Зеров зробив багато перекладiв, написав низку сонетiв та сатир-пародiй, кiлька невеликих оповiдань.
1 жовтня 1923 року Микола Зеров стає професором украïнськоï лiтератури Киïвського Iнституту народноï освiти (так звався тодi Киïвський унiверситет). Тодi ж розпочинає читати своï блискучi лекцiï, якi часто зривають бурхливi оплески (про лекцiï Зерова серед студентiв ходили легенди). Одночасно викладає украïнську лiтературу в кооперативному технiкумi та торгово-промисловiй школi. 1923 року голосно заявили про себе "неокласики" Саме тодi вони з'ïхалися до Києва й об'єднались у рамках АСПИСу. У груднi 1923 р. вiдбулася перша зустрiч Зерова з М. Хвильовим, коли той приïхав до Києва у складi харкiвськоï письменницькоï делегацiï "Гарту". Неокласики розгорнули бурхливу лiтературну дiяльнiсть. Вони влаштовують лiтературнi вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькi сили, аби спрямувати ïх у рiчище конструктивноï працi. Прагнення Зерова розробити спiльну платформу для консолiдацiï лiтературного процесу квалiфiкується як замах на iдеологiчну цноту панфутуристiв та гартованцiв, що викликає рiзкий спротив. 1924 рiк розпочався з бурхливих дискусiй. 3 сiчня на культкомiсiï Всеукраïнськоï Академiï наук М. Зеров виголосив доповiдь "Украïнська лiтература в 1923 роцi"; 20 сiчня вiдбувся диспут, на якому опонентами доповiдi Д. Загула "Криза сучасноï украïнськоï лiрики" виступили М. Зеров, Ю. Меженко, Г. Косинка, М. Iвченко. Лiдер "неокласикiв" оцiнював 1923-й як "рiк лiтературного оживлення". Адже з'явилася низка яскравих iмен, нових книг i журналiв. Так, примiром, у Києвi виникла конкуренцiя мiж "Новою громадою", до якоï тяжiли члени АСПИСу, i "Глобусом" - органом футуристiв, членiв "Гарту" та "Плугу". На думку М.Зерова йшов нормальний розвиток украïнськоï лiтератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхiднiсть унiфiкацiï та сувороï регламентацiï як вибору iдеï твору, так i художнiх засобiв ïï вираження. Виразно окреслювалася конфронтацiя, що згодом трагiчно вiдбилася на розвитку всiєï украïнськоï лiтератури. Того ж 1924 року було надруковано "Камену" - першу збiрку вiршiв М.Зерова, до якоï, втiм, було включено й перекладний роздiл. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою "розробляти мову i стиль, удосконалювати технiку й синтаксичну гнучкiсть украïнськоï поезiï, називаючи ïх "сухарями" на розкiшному бенкетi поетичноï фантазiï". Дух класичноï простоти, пiднесене почуття, глибоке проникнення у фiлософську сутнiсть буття, вишукана мова, висока версифiкативна майстернiсть творiв М.Зерова вражали сучасникiв. Щоправда, багато хто поетовi закидав, що вiн несучасний, байдужий до актуальних проблем. Пiдстави для таких тверджень давали не тiльки його вiршi, а й перший випуск iсторико-лiтературного нарису "Нове украïнське письменство" i монографiя "Леся Украïнка", також виданi 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба вiдкидати.
До попереднiх докорiв додавалися й новi: мовляв, Зеров майже не виступає як лiтературний критик. Проте 1925 рiк можна вважати вершиною лiтературно-критичноï дiяльностi М. Зерова. Тiльки журнал "Життя i революцiя" вмiстив 17 його матерiалiв. А ще ж були публiкацiï в iнших часописах, виступи, лекцiï перед студентами. 1925 року почалася вiдома лiтературна дискусiя, яка тривала до 1928 р. Початком ïï вважають статтю Г. Яковенка "Про критикiв i критику в лiтературi" (Культура i побут 1925, 20 квiтня) та вiдповiдь на неï М. Хвильового. Зеров-критик стає на бiк М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвiдомлення, осмислення й засвоєння багатств украïнськоï нацiональноï традицiï, адже це дасть змогу тверезо й реально оцiнити багатьох сучасних лiтературних авторитетiв, перенести на украïнський грунт кращi твори європейськоï класики й сучасноï лiтератури, що, в свою чергу, пiднесе "планку художностi" i, врештi-решт, встановить атмосферу здоровоï лiтературноï конкуренцiï, а не кон'юнктурного протегування. "Ми повиннi, - наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного вiдношення до всякоï культурноï цiнностi. Ми повиннi заявити, що ми хочемо такоï лiтературноï обстановки, в якiй будуть цiнитися не манiфест, а робота письменника; i не убога суперечка на теоретичнi теми - повторення все тоï ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студiя лiтературна; не письменницький кар'єризм "человека из организации", а художня вибагливiсть автора перш за все до самого себе". Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентiв М. Зерова його вимога замiсть гурткового протекцiонiзму запровадити здорову лiтературну конкуренцiю. Вульгарно утилiзований iдеологiзм вже утверджувався в лiтературному процесi. З 1926 року М.Зеров виступає лише як лiтературний критик, зосередивши основнi зусилля на перекладах та iсторико-лiтературних студiях. Того ж року офiцiйна влада звинуватила "неокласикiв" в антипролетарських настроях. Г. Майфет 3 липня 1927 року так писав М. Зерову про настроï в Харковi: "Взагалi лiтературна ситуацiя жахлива. Тичина каже: "Менi шкода не того, що я нiчого не друкую, а того, що я нiчого не пишу для себе..." Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дає прямi директивнi вказiвки щодо полiтичноï оцiнки "неокласикiв": "Тепер серед украïнських лiтературних груп типу неокласикiв спостерiгаємо iдеологiчну роботу, розраховану саме на задоволення потреб украïнськоï буржуазiï, що зростає. Характерне для цих кiл прагнення спрямувати економiку Украïни на шлях капiталiстичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою". Фактично ця постанова означало заборону лiтературноï та критичноï дiяльностi Зерова. Для нього лишалася тiльки одна дiлянка - iсторико-лiтературнi студiï. Саме на цьому М. Зеров i зосереджується наприкiнцi 20-х. Вiн пише передмови до творiв украïнських письменникiв-класикiв, якi видавалися у видавництвах "Книгоспiлка та "Сяйво". З цих статей складається книжка "Од Кулiша до Винниченка" (1929 р.). Але на цих позицiях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. "Книгоспiлку" було реорганiзовано, "Сяйво" закрито. Кулiша i Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числi iнших у зв'язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всiх неокласикiв.
Лютий-березень 1930 року. Зеров змушений виступити "свiдком" на процесi СВУ. Його становище хитке й непевне. Як i всi украïнськi iнтелiгенти, вiн живе пiд постiйною загрозою арешту, в атмосферi погроз i цькування. Маховик репресiй розкручується. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподiваючись втриматися, ламається. Пiд ногами вiдкривається чорна безодня нищення. Життя обертається катастрофою. Самогубство Хвильового в травнi 1933 року стало ще однiєю драмою для Зерова. Всi останнi роки фактично, заборонено займатися творчою дiяльнiстю, а з 1933 - стає небезпечним навiть мовчання. Вiд Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв i полiтичних декларацiй. Писанi з примусу листи до редакцiï стають псевдодокументами нелюдськоï доби. Наприкiнцi 1934 Зерова остаточно звiльнено з унiверситету. Вiн втратив останнє матерiальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Украïну. В туманнiй синявi грудня глухо прозвучали пострiли - розстрiляно Косинку й Влизька. Переживши ще одну трагедiю, - смерть десятилiтнього сина - М. Зеров переïжджає до Москви. Наприкiнцi квiтня 1935 року за звинуваченням в терористичнiй дiяльностi Зерова було заарештовано. На першому допитi вiн заявив однозначно: "До нiякоï контрреволюцiйноï дiяльностi я не причетний, а отже, спiвучасникiв назвати не можу". Пiзнiше з нього виб'ють iншi вiдповiдi. Пiд час обшуку в нього вилучають двi книжки: "Полiтика" з дарчим написом "терориста" Г. Косинки та роман П. Кулiша "Чорна Рада". Оце й усi докази. 20 травня 1934р. його вiдправили до Києва. Тут i почалася справжня робота. Допити слiдчого Лiхмана ледь не через день. Протоколи вiдбивають лише слова, зафiксованi працiвниками НКВД й пiдтвердженi пiдписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров "розколовся": "Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керiвного складу контрреволюцiйноï нацiоналiстичноï органiзацiï, куди, крiм мене, входили Рильський i Лебiдь". На судi, який вiдбувся 1-4 лютого 1936 року М. Зеров погодився зi звинуваченням в тому, що вiн "входив до складу керiвництва контрреволюцiйноï органiзацiï, яка ставила перед собою завдання скинення радянськоï влади на Украïнi i створення буржуазноï незалежноï украïнськоï республiки, готувала замах на Косiора й Постишева..." "З мого боку, - в той же час заявив вiн, - лише один раз зроблений заклик до терору у формi прочитання вiрша Кулiша на зборах у Рильського". Це було у груднi 1934 року, пiсля оприлюднення списку 28 дiячiв культури, звинувачених у тероризмi. Всi знали, що це неправда. М. Зеров зайшов до Рильського переговорити у справi перекладiв iз Брюсова, над яким вони тодi працювали. При розмовi був присутнiй молодий письменник С. Жигалко. Згадали про Г. Косинку, О. Влизька, О. Фалькiвського. Пом'янули невиннi душi. Потiм М. Зеров прочитав кiлька поезiй - "Учись у них" О. Фета, "Минуло лiто" Я. Щоголiва та "До кобзи" П. Кулiша. Пригнiчений пiшов додому. 8 сiчня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не щодня. I от 25 квiтня вiн "показав" про поминальне читання у помешканнi М. Рильського i додав, що мабуть М. Зеров якийсь особливий змiст вклав у слова П. Кулiша: Гей, хто на сум благородний
багатий, Сходьтеся мовчки до рiдноï хати, Та посiдаймо по голих лавках, Та посумуймо по мертвих братках. Темно на дворi, зоря не зорiє, Вiтер холодний од Пiвночi вiє, Квилять вовки по степах - об ночах. М.Зерова було засуджено на 10-лiтнє ув'язнення. Стiльки ж отримали П. Филинович та А. Лебiдь, а також iншi "учасники групи", котрi познайомилися одне з одним лише пiд час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний - вiсiм рокiв, працiвник украïнського iсторичного музею Б. Пилипенко та педагог iз Чернiгова Л. Митькевич - по сiм рокiв. Вдалося вижити лише Митькевичевi. Пiзнiше вiн розповiв, що "зiзнання" Лiхман витягав побоями. "При розглядi нашоï справи у вiйськовому трибуналi, пiд час того, як нас доставляли в судове засiдання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, iнакше нас усiх розстрiляють", - згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року. Наприкiнцi зими "бандитiв" було вiдправлено на Пiвнiч за традицiйним маршрутом: "Ведмежа Гора-Кем-Соловки". В пункт призначення всi "зловмисники-терористи" прибули в перших числах червня 1936 року. Спершу режим у таборi був вiдносно стерпним. За станом здоров'я М. Зеров не мiг працювати лiсорубом i тому прибирав кiмнати господарськоï служби. Пiсля закiнчення роботи, у комiрчинi сторожа мiг займатися перекладами та iсторико-лiтературними студiями. Про це пише в листах до дружини. Останнiй з них датований 19 вересня 1937 року. 9 жовтня 1937 року без будь-яких пiдстав i пояснень справу Зерова та iн. було переглянуто Особливою Трiйкою УНКВД по Ленiнградськiй областi. Зерову, Филиповичу, Вороному i Пилипенку було винесено вищу мiру покарання - розстрiл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано. Твори: Вибране (К., 1966); Твори, т.1-2 (К., 1990). Лiтература: Брюховецький В. Микола Зеров (К., 1990).
Микола Зеров (1890-1937)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация